Admiring scars and pretty little wounds

..It’s only real if it scars you..

Занурюючись з внутрішню темряву, я стикнувся з темрявою зовнішньою. Через обстріли у нас проблеми зі світлом, тож я знову набираю допис, коли моє світло живиться від акумулятора велосипеда.

Коли я їхав містом, у моїх навушниках грала ця пісня. Я навчився встигати послухати кілька пісень навіть коли їжджу по нашому маленькому містечку. Часто розмірковую про те, що слухаю. Сьогодні я спитав себе – хіба вона є частиною мене? Хіба моя музика була частиною її? Чи була ця музика в моєму житті через неї, чи ж, вона існує і у всесвіті, де вона ніколи не траплялась мені на шляху? Я маю на увазі ту людину, про яку я так багато говорив нещодавно.

І я відповів собі що ні. Так, ця людина нанесла мені ушкодження, але не забрала мене у мене. Я надто близько пустив її в себе, і, мабуть, мені не слід було цього робити. Але ми маємо те що маємо і розбираємось з наслідками. Це мені нагадує коли якийсь об’єкт руйнується, і через певний час люди приходять щоб розібрати завали і розмірковують над тим, що з цим робити далі. Я не збираюсь будувати навколо себе якихось барикад чи ще чогось. Не збираюсь якось інакше відноситись до людей і, тим більше, з якоїсь конкретної географічної частини (Польщі? Гм. Зараз є кілька нових людей звідти, творчість і розмови з якими мене надихають). Тож вона нанесла мені подряпину, але не знищила те, що відкрилось для неї.

Мабуть, я ще довго буду питати себе “чому?” і про те, що їй взагалі було потрібно від мене – дивної людини з дивною творчістю. Але я знаю, що відповіді не знайду не всередині себе, ані ззовні. Бо відповіді не існує. Це нагадує “людину” яка курить і кидає недопалки десь поза смітник. Чи варте життя такої людини чогось? Ні. Бо це егоїзм. Бо людина шкодить навколишньому, не турбуючись за інших, за світ навколо.

Завтра мені мають привезти мого Жужика. Думаю, днями поділюсь його світлинами і описом. Є багато справ на найближчі дні і занадто мало можливостей це зробити. Але я буду пробувати…