думки – Notes

Bahroma…

смотрел/слушал интервью с вокалистом одной весьма любопытной для меня группы, и… Читать далее Bahroma…

Комфорт або “…хоч комусь ходити в кедах потрібно”

Что вообще такое комфорт? Что такое комфорт во время войны? И в целом?..

Для меня комфорт – это список наблюдаемых на Девианте. Это список, в котором ты наблюдаешь чье-то творчество. Иногда взаимно, иногда нет. Не важно. Ты вдохновляешь, уходишь в чей-то мир. Ты находишься где-то там…тебе нравится это странное чувство, будто тебя понимают. Будто тебя слышат и слушают…чего не всегда можно найти вне…почему-то вспомнилась эта композиция…

====================================

Я тобі не пропоную долити в келих
Я тебе не пропагую ходити в кедах
Та допоки будуть вилиті з срібла
Хоч комусь ходити в кедах потрібно

Я собі не пробачаю такого кроку
Я тобі не обіцяю легкого року
І допоки небо держать тополі
Я тобі бажаю легкої долі
Й важкого року

Ми живемо в чарівні часи..

Для того, щоб людині щось сховати – їй не треба нічого для того робити. Достатньо просто того факту, що в неї ні про що не питають.

Найпотаємніші речі завжди на очах…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу..

#вірші #думки

Ото сиджу я, в голову знову лізуть чотири строки, котрі я звідкілясь знаю. Скоріш за все ще в школі теє було написано на дошці…з них і починається вірш

“Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.”

Вірш Павла Тичини так і називається “Я утверждаюсь”. Я не знаю, як працює мій мозок, точніше знаю, але нічого не можу з цим поробити – він запам’ятовую все те, що мені важливо, і пропускає повз себе все те, що десь, в підсвідомості, вважає за непотрібне. От і ці строки я проніс з собою крізь пів життя. Пів життя я не спілкувався українською, а знаю її в більшості своїй.

Може в тому й суть? Ми запам’ятовуємо багато чого, та чи все воно нам, згодом, виявляється потрібним?..

І друга…

#думки #музика

“Я порожня, я подовжу
Твій кредит на кров і воду,
На тепло, що я проводжу,
Тільки будь зі мною довше…”

я хотів емоцій, але вони не ті. І от сижу собі «Красівий я в мєдном чайнікє», і розмумію що не розумію чого хочу. Звідки цей сумбур сприйняття і перемінливіх настроїв? Я не скидую все на осінь, хандру, депру. Мені подобається осінь – є що знімати.

Може невірне налаштування, і..мені потрібно менше людей? Всі сили пустити у творчість і буденну роботу? Можливо.

Ніколи не буде так як я хочу. Ніколи люди не будуть в той час такими, а в цей іншими. Ніколи я не зустріну тих, з ким буду бачитись більш менш часто і кого я буду хотіти бачити. І з цим треба вчитись жити і привчати себе до цього. Тренерувати…

Одного дня я з’їду з глузду через всі ці тренерування і трапиться шось погане, але зараз я цілком спроможний власними силами більш менш контролювати своє сприйняття речей, гнів, і інші плюшки що йдуть зі мною комплектом.

Епічно мати людей у близькому середовищі з тими самими іменами, втім котрі скоріш лікують, ніж травмують.

Повтор…

#думки

Часом щось синхронізується навколо нас…так і тут…в навушниках лунає

“Я слухала твій альбом
Із тим, кого вже нема,
Так добре було разом,
Не слухаю, бо сама…”

і я натрапляю на це фото…Don’t touch the sleeping pills, they mess with my head..

Однакові й різні

#думки

“..ми рівні сьогодні,
Між нами півкроку, між нами безодня”

мабуть, в мене так зі всіма людьми. Ну або з нинішнім оточенням. Важко сказати що пішло не так, і чому наразі немає жодної людини, до якої було б не страшно повернутися спиною, втім кожна людина заслуговує на своє особисте пекло, і…моє завжди було десь поруч зі мною.

Не узагальнюйте, мова про “друзів”

Мір кування.

#думки

Не дає мені спокою це питання. Як людина, котора з тобою майже не знайома, виставляючи тебе посміховиськом перед твоїми найближчими людьми, може вважати себе твоїм другом?

“Не сповільнюй певний крок
За тобою йде старий самотній
Вовк
Він читає по спині
Ти приймаєш дивні форми
На стіні
Ні! ні!
…”

Відповім на можливе питання деяких людей, так, мені не приємно когось від себе відрізати. Проте життя навчило, що значно дорожче для себе довірятись не тим людям, і в разі важкої ситуації залишатись наодинці зі своїми проблемами і світом. Ми знаємо, як це, коли людям не цікаво. Я не хочу більше мати поруч таких людей.
В текстах чиїхось пісень я часто кажу більше, ніж в постах.

“Не крути своєю головою вліво-вправо
Поки вовк з тобою
Дихати не маєш права
Ти і ти сама – твої єдині свідки
Може, з’явиться таксі нізвідки і врятує
Ау… Ау…
Темний і самотній дух,
Він ворог твій, чи друг?
Ух! ух! ух!”

Чи варто “відрізати вуха” задля творчості?

#думки #часом_буває_так

Часом люди роблять дивні речі через якісь обставини. Я не про пограбування магазину з ціллю отримання грошей, тут трішки про інше.

Мені не дають спокою все ті ж думки, про те – чи можна об’єктивно вважати психолога психологом, коли в людини самої повно в голові тараганів, які гризуть її із середини і, в певному сенсі, заважають працювати на 100%. Наскільки можна вірити словам спеціаліста, котрий не може розібратися зі своїми особистими проблемами, і в той же час який лізе вирішувати чиїсь?

Це стосується і інших напрямків. Може музикант, який постійно слухає новинки музичного світу створити щось своє, коли (умовно кажучи) він отримує натхнення з чужих робіт? Чи не настане в певний час моменту, коли він забуде, що якусь мелодію десь почув у когось, і видасть її за свою?

Головне питання полягає в тому, чи може людина, находячись в социумі, в повну силу щось створювати? Чи варто покидати соціум? На певний час, чи на завжди?

За собою помітив, що в певний час мені потрібне спілкування, особливо якесь нове, але з часом виникають моменти, коли хочеться бути подалі від усіх. І тільки залишаючись з собою, я починаю щось створювати. Чи пости посеред ночі, чи фотографії, чи відео для ютубчика. Я не хочу, щоб мої думки чули чи бачили до того часу, поки вони не будуть в тому кінцевому варіанті, який я для них вибрав. З цієї точки зору іноді я розумію, що моїх сил не вистачить на створення всього, що в мене в голові по контенту, і в той же час мені важко комусь довірити хоч десяту частину того, чим я займаюсь.

Важко поєднувати думки про “робінзонність” з моїми соціальними планами. Що я хочу? ~~Дохрена~~
– знайти цікавий напрямок для роботи, в який перейти (хоча б частково) з нинішнього
– об’єднати певну кількість людей в таку собі міні-громаду (велоспільнота поки, кхм, не дуже розвивається). З корисними справами, настольними іграми, мандрівками, фільмами посеред неба та іншим
– створювати цікавий і різноплановий контент (блог, трішки фото, вдосконалити свої навички редагування відео і випускати більш “правильні” відео)
– кататися на ровері, вивчаючи все більш нові і цікаві місця навколо Дубна і далі
– навчитися більш правильно розмовляти українською, для можливості повноцінно висловлювати свої думки в тому числі і у відео…

То ж питання, чи варто відрізати (в тому чи іншому сенсі цього слова) собі вухо – залишається відкритим 🙂