Позначка: особисте

HFL?..

Іноді вибір лиш примарний. І це чудово. Лишилось знайти шлях, в якому це все може буть. Чи це найважче? Чи найлегше?..

Мені, все ж таки, треба виділити на себе якщо не місяць, то, хоча б, тиждень, і поговорити з собою. Нехай це буде внутрішня розмова Sa і мене. Бо нам з нею дуже треба визначитись з тим, що є канонічним. Місце чи людина. Хоча, можливо, я просто поспішаю як завжди, і з’ясується, що і тут вибір зроблений буде за мене і я лишусь в тому ж моменті де і був. В тому ж місці де і був. Бо все це “все можливо, поки не зроблено вибір” – воно і про іншу сторону. Ми ж звикли вважати світ однополярним.

В світі взаємовідносин не буває “я”. Є “ми”. І, мабуть, якщо ти щось плануєш, або, точніше, “ви” щось плануєте – це питання до обох. А коли твоє внутрішнє “я” складається з двох”, то…це вже питання трьох? Хотів написати “здоровомислючого мене, емоційної Sa, і її”. Але саме у Sa є питання, що для мене буде краще в тому чи іншому моменті. Бо їй потім розгрібать наслідки будь-яких рішень.

А ще, ці всі додатки лиш…”додали” мені невпевненості в людях. Ти сприймаєш всіх як одного і досвід новий за попередній.

And I know exactly how this ends..

Шось всі, якось, приунили. І щось мені здається, що всі просто заї..лись від трьох слів “спека”, “балістика”, і “якого хуя я приунив?”. Останнє найбільш важливе слово, бо воно включає будь-які свої обставини. Воно для кожного своє. Для мене воно про застуду (мабуть) з температурою. Але мова не про мене.

Є овер дофіга наративів, які нам закидують в наше життя. Особливо вдало вони працюють в умовах дискомфорту – не важливо це спека чи холод. Але саме в ці моменти ти здаєшся і починаєш думати “..а може?..” – це про бажання переїхати. Це про втому від життя, яке тебе оточує вже бог зна скільки років. Про тривожність. Про зневіру у завтрашній день.

Так, я той же “творожник”, котрий сьогодні пише одне, а завтра писатиме інше. Але зараз, в моменті, я тут, щоб сказати що життя продовжується. Не важливо чи втратили ми когось вчора чи рік тому. Не важливо в якому місці ти живеш. Важливо жити і вірити в своє завтра. Яке б воно не було. Лиш з вірою в завтра воно настане. Лиш з баченням цього самого завтра ти зможеш рухатись далі.

Дивно, коли на такі думки надихнула Лінкін Парківська The Emptiness Machine. Ця сама “the emptiness machine” хоче нас всіх перемолоти. Але ж ми їй не дозволимо..правда?..

..if you can change one thing..

В такі моменти я відчуваю, що мені була б потрібна чиясь порада, але нікого немає. Я думаю це страх про власне прийняття рішень. Про момент, в якому тебе питають “..і що ти робитимеш далі?..”. Продовжувати читання ..if you can change one thing..

Рефлексії

Дійшов до думки, що речі, які я роблю в той чи інший час, не є випадковими. Вони є результатом внутрішніх роздумів. Тобто там, десь всередині, я прийняв якесь рішення, і воно візуалізується у вигляді тих чи інших думок, на основі яких я починаю розуміти, що ж саме я хотів тим всім сказати. В першу чергу собі. І я себе почув.

Я видалив два додатка. З чотирьох. Бо я не хочу шукати. Бо це моє сприйняття, коли…вибір зроблено?..є якась внутрішня думка, що його було зроблено з обох сторін. Не було озвучено, але. Що це той самий варіант, коли ти відчуваєш комфорт. Від слів, думок. Часом дивних, часом дивуючих. Без подвійних сенсів, але з обережністю.

Час покаже, як воно буде. А поки що мені треба виспатись за 4 години.. 🙂

Цікаво, що…

Під виглядом прийняття тебе таким, як є, люди часто, підсвідомо, намагаються тебе змінити. Змінити під себе. Вони тобі кажуть “так, це добре. Я приймаю тебе, але…” – і ці маленькі “але” не помітні. Вони не звучать буквальними “але”. Просто нагадують таке собі дресирування. Коли твою реальність і твоє сприйняття себе і того, що “ок” та “не ок” замінюють на зручні для них. Внутрішньо ти думаєш, що тебе сприймають таким, як ти є. Насправді ж просто непомітно тебе перетворюють у щось. Щось, чим ти вчора не був.

Іноді відчувається, що дорослі жінки це найбільш маніпулятивні люди, які втомились “шукати такого як є”, і…просто ліплять з тебе чи когось іншого щось, що буде максимально відповідати їх вимогам. Якщо зліпок не виходить – викидають і йдуть шукати наступний. Досвід з психологинею саме так і сприймається зараз. Просто, знову ж таки, чим далі ти відходиш від досвіду – тим більш ясним стає, що це було.

Чи може доросла жінка сприймати тебе таким, який ти є? Тут два варіанти. Якщо вона “проста” людина (це не ті, хто пишуть що вони “прості”, це ті, хто скаже тобі що 22=5) – їй пофіг, який ти. Якщо ж вона чітко знає, що 22=3 – з тебе будуть щось ліпити. Знову таки, є дурна думка, що деякі люди йдуть “в психологію” саме для цього. Не для розібратись в собі. Не для допомогти іншим. Для маніпуляції з тими, відносно кого це зручно. Навчитись “читати” людей, на яких…ти просто не витрачатимеш свій час. Це як проходити ігри з чіт-кодами.

Хтось скаже, що в психологію пішов, щоб захиститись від маніпуляторів, але…він не помічає, як сам ним стає. Бо саме він знає особливості роботи таких людей. Мабуть, тому, одна з причин, чому я намагаюсь бути подалі від людей, які вибрали для себе цей напрямок як роботу. Розуміння, що ти будеш вічним пацієнтом. Безкоштовним піддослідним, який завжди поруч…

Я мав досвід перебування в стаціонарі психіатрії і знаю, як це – відчуття безпорадності, коли від твого “хочу” нічого не залежить. Це найстрашніше відчуття, з яким я стикався. І то тільки здається, що таке показують лиш у фільмах. І коли ти стикаєшся з цим наглядно – немає нічого страшніше…

Чи взаємовідносини з психологом це про щось схоже? Чи важко з них вийти? Чи легко тебе відпустять з них?..не хотілося б дізнатись…тому, може й на краще, що мене сприйняли “слабким” для себе.

Вонг Карвай

Була в мене людина, яка закінчилась на початку року. В мене багато було людей, але окремо я виділяю не всіх. Її виділив. Продовжувати читання Вонг Карвай

Мрійник

Дивно, коли не дивлячись на те, що людина пішла від тебе на зовсім (і ти це відчуваєш по її останнім повідомленням), десь внутрішньо тобі все ще хочеться, щоб вона зупинилась. Замислилась. Озирнулась назад. Щоб на хвилинку в неї виникла думка “..а може це і була та сама людина? Що я тоді роблю?..” – і вона написала “Знаєш, я посиділа, відволіклась, подумала…давай спробуємо ще раз. З тією інформацією що ми маємо і тим досвідом, котрий прожили разом – давай, все ж таки, спробуємо..бо нам потрібна була та зустріч щоб зрозуміти важливість один для одного..”

Є вірш російською. Він закінчується словами “Не захотів, не підійшов. Вона мовчала – він пішов”. І більшість взаємовідносин між людьми так і закінчуються.

Це повернення не відбувається саме в тих випадках, коли хтось очікує того повернення більше, ніж воно потрібно іншій людині. А такі історії бувають лише у фільмах. Людина не зрозуміє. Людина не зазирне в цей блог. І якщо б я не кинув посилання на минулий допис – вона б його не прочитала. Бо їй це не потрібно.

Жодна людина не така як я і не полізе в історії перегляду, шукати посилання на блог, щоб зазирнути і спробувати зрозуміти. Бо тоді б ця людина була мною.