Шось всі, якось, приунили. І щось мені здається, що всі просто заї..лись від трьох слів “спека”, “балістика”, і “якого хуя я приунив?”. Останнє найбільш важливе слово, бо воно включає будь-які свої обставини. Воно для кожного своє. Для мене воно про застуду (мабуть) з температурою. Але мова не про мене.
Є овер дофіга наративів, які нам закидують в наше життя. Особливо вдало вони працюють в умовах дискомфорту – не важливо це спека чи холод. Але саме в ці моменти ти здаєшся і починаєш думати “..а може?..” – це про бажання переїхати. Це про втому від життя, яке тебе оточує вже бог зна скільки років. Про тривожність. Про зневіру у завтрашній день.
Так, я той же “творожник”, котрий сьогодні пише одне, а завтра писатиме інше. Але зараз, в моменті, я тут, щоб сказати що життя продовжується. Не важливо чи втратили ми когось вчора чи рік тому. Не важливо в якому місці ти живеш. Важливо жити і вірити в своє завтра. Яке б воно не було. Лиш з вірою в завтра воно настане. Лиш з баченням цього самого завтра ти зможеш рухатись далі.
Дивно, коли на такі думки надихнула Лінкін Парківська The Emptiness Machine. Ця сама “the emptiness machine” хоче нас всіх перемолоти. Але ж ми їй не дозволимо..правда?..
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.