Відчуття “ліктя”

Одна частина мене має дивне “відчуття ліктя”, типу “коли що – все вирішиться”. А друга каже “- так! За твій рахунок!”. Загалом-то, дивно відчувати якусь надійність чи фз, коли розумієш що в разі чого ти не до кого не будеш звертатись, бо не можеш до когось звернутись. І це, щось, внутрішнє, мабуть. Це не про час, який тобі треба бути серед якихось людей, щоб звикнути до них і звертатись. Це про внутрішнього звіра, котрий не хоче більше комусь довіряти. А якщо в тобі немає довіри, про що, взагалі, мова? Щось, Фльорно..

“Нет никаких деревьев, никакого дома,Сумрачных тихих аллей, никаких знакомых собак.Цветы в ухоженных клумбах, всё совсем по-другому –Незнакомей, новей, словно всегда было так.

Это конечно то место, только время не это,Не то время года, не то время суток.Было так интересно – мама, папа и лето.Вот я превратилась в кого-то, не заметив, что в промежуток.
Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?”

Цей знімок досить старий..

..і тим не менш, викликає в мені певний смуток. З одного боку (технічно) знімок без фотошопу. Та й…хто Пейнт вважає фотошопом?..

З іншого, це мало бути зроблено 2 кадрами. Один зі свічками, інший зі мною. Історія мовчить про те, що чорний плєд чи щось на кшталт того ще мав не загорітись при цьому всьому, бо ж…було б не смішно вже коротше.

В той вечір результат не був такий як хотілося б, і довелось скористатись “чітами”. Тим не менш, це, знову ж таки, питання того що першочергово – метод чи результат?..

Здається, мені вдалось втілити щось “демонічне на мінімалках” 🙂

Надто багато води

Намагаюсь дивитись на себе зі сторони. Певні пережиті моменти. Речі, з якими стикаєшся. Речі, якими займаєшся. Звик думати, що навколо все змінюється, а лише я один такий незмінний. Той самий, що був колись. Насправді, воно до бісового дідька не так. Кожен період часу свого життя я робив щось таке, про що не розповідав, і про що ніхто не знав. Тобто, технічно, я лишався таким як і був колись. Але для когось, не для себе. Це типу як ти забиваєш х…ї на інтереси своєї дитини чи те, чим дитина займається, а потім такий “обана! Хіба це могла зробити моя дитина? Чи так я її виховував/-ла?!”. І тій “дитині”, що я є, завжди було чим здивувати. Бо поки світ стояв на місці – я розвивався.

Я не той, хто похизується, що він перепробував 100500 психотропів чи ще чогось. Бо мої “психотропи” то дещо інше. Людська психологія, наприклад. Першопричина дій, логічність послідовності дій. Відносини між людьми. Згадується цитата про “мені достатньо всього пів стакана, а тобі однієї…пігулки”. Достатньо музики у вухах, і ось цього всього “Pitiful lies keep fucking it up, When you realize it’s never enough..” (відсилка, потім покажу).

Чи змінює це щось? Мабуть, що ні.

Загалом, людям треба від тебе те, що ти можеш зробити чи дати. Не більше, не менше. З плюсів – зрозумілість взаємовідносин. З мінусів – ти не отримуєш того відгуку, якого потребуєш. З цієї точки зору взаємовідносини з людьми, котрі базуються на грошах, мають більше шансів на існування. Типу ти отримуєш хоч…щось? Мабуть. Але я людина, котрій срати на гроші. І всяк це приходить до нуля. Заздрю тим, в кого звичніші цінності – бухнуть, потрахатись, погульбєніть по закладам чи з’їздити кудись на відпочинок. З цієї точки зору, найбільш щасливою людиною за останні X років я був, коли ми (гг) займались листуванням з Дар’єю. Ти ділишся своїм всесвітом, ти дізнаєшся про всесвіт людини, вони місцями пересікаються, з одних думок народжуються інші. Це приклад взаємовідносин “по-моєму”. Коли юридично дві людини у шлюбі, втім вони діляться один з одним особистими речами, і це, зворотно, наповнює їх звичайні взаємовідносини. Наприклад, нерідко після наших розмов в нас було з Сашкою про що поміркувати, типу “а от людина вважає так. А як ти думаєш на цей рахунок?”. Варіант зовнішніх взаємовідносин без взаємовідносин як таких, котрі живлять твої внутрішні взаємовідносини.

Мені завжди цікаво, як виглядає внутрішній світ тої чи іншої людини. Речі, про які вона не розповідає нікому. Легше за все вважати життя і думки інших пустими, але що, якщо це не так? Якщо щось є?..Дослівний переклад тої цитати щось на кшталт “Жалюгідна брехня продовжує це псувати, коли ти розумієш, що цього ніколи не буває достатньо..”. Я б це, дещо, переінакшив для себе. “Люди різні та всюди пусті, але ніхто не зна, які вони на самоті”..

Світло для рослин

Не зовсім ультрафіолет. але…воно ним і не має бути. В інтернеті пишуть:

“Те, що робить світильник фітосвітильником – довжина хвилі світла, яку він випромінює. Для фотосинтезу рослини використовують світло в області активного фотосинтетичного випромінювання (PAR) з довжиною хвилі 400-700 нм. Пік ефективності фотосинтезу посідає червоний (600-700 нм) і синій (400-500 нм) спектри світла у діапазоні PAR. Було встановлено, що червоне світло сприяє фотосинтезу на стадії цвітіння, а синє світло сприяє зростанню рослин на вегетативної стадії. Було також встановлено, що ультрафіолетове та інфрачервоне світло сприяє зростанню рослин, і деякі виробники світильників включають ці невидимі довжини хвиль у свої лампи для вирощування.”

Тож, технічно, для росту рослин достатньо “правильного” синього і червоного кольорів. В моєму випадку це 4 червоних-2 синіх. Скоро приїде профіль і будемо майструвати лампу. Поки на одне вікно, згодом, можливо, і на друге..

Подивились Обрізання (2012)

Нарешті фільм, про який захотілось розповісти. Але котрий не слід дивитись.

Одразу скажу – фільм не про те що на заголовному знімку. Просто (смішний) момент на тему того “як не варто робити дівчині приємно” ^_^

Але фільм і не про те. Втім, нагота і кров присутні в цьому фільмі в достатку. Тож про що цей “фільм жахів”?

Є фільми, котрі позиціонуються людьми як фільми жахів за рахунок того, що якийсь рецензент пролистав картинки, подивився що на них, і вирішив що то жах, але ні. Бо ж ідея фільму жахів в тому, щоб налякати тебе чимось типу скрімєра. Тут таких моментів немає і, загалом, вас лякає кров? Якщо так – це фільм жахів. Якщо ні – то артхаус. З любов’ю до чорного гумору тут ще й комедію можна знайти, втім. Історія більш трагічна, ніж комедійна.

Є родина, в якій одна дівчина має проблеми по здоров’ю із легенями (Грейс), а друга (Полін) має певні психічні розлади, через які їй сняться дивні сни, в яких завжди присутня кров. Полін мріє бути хірургом, як стає зрозуміло з сюжету – в тому числі щоб допомогти своїй сестрі одужати. Втім, сестра важко хвора і її стан починає лише погіршуватись.

Чимось цей фільм нагадав мені Донні Дарко – якимось, таким собі, сюрреалізмом, в якому люди усвідомлюють, що щось не так, але не приділяють тому відповідної уваги, через що часом трапляються дивні речі. Головний сюжет розвивається від очей Полін, бачення світу якої нам і показують. Це дозволяє нам з більшим розумінням відноситись до речей, котрі вона робить протягом всього фільму, і тим тобі більше хочеться, щоб її проблемам була приділена відповідна увага.

Це той випадок, коли у відгуках пишуть “дивіться фільм до кінця”, і так і є. Втім, мало кому його можна запропонувати, бо фанатів такого жанру не багато. Але фільм вартий перегляду 🙂

Іноді хочеться, щоб певні речі мали якесь раціональне пояснення

Втім…мало коли це пояснення можна знайти. Я звик сприймати людей і речі такими, якими вони є. Це дає мені певну свободу. Розширення кругозору, якщо так можна сказати. Мені подобається, що люди різні. Різні мови, різні інтереси, різне сприйняття світу, колір шкіри, різний світогляд, котрий, часом не пересікається з моїм.

Я обожнюю дивакуватих людей, бо в них сила. Зламані механізми системи. І справа в тому, що коли навколо багато цих самих дивакуватих людей – ти сприймаєш себе і світ навколо “в своїй тарілці”. Наче так і має бути. І що головніше – серед дивакуватих людей немає злих. Тобто тих, хто злий по своїй натурі.

Дивно про те казати з такої точки зору, але певний час життя я прожив на різних заспокійливих. Та й зараз, час від часу. Одного разу я зловив себе на думці “гм..а тепер я можу казати про щось особисте і не думати про те, як це сприймуть, бо через таблетки в мене розвинувся пофігізм”. З часом прийшло розуміння, що або через велику кількість тих самих таблеток в організмі, або ж через те, що з часом наша особистість змінюється, ти вже просто почав більш легко сприймати ті чи інші речі.

Десь внутрішньо, я думаю що мені було б легше, якби людей навколо мене було менше. Звичних, “нормальних”, людей. Бо, загалом, енергію отримуєш, якраз таки, від дивакуватих..

“If I’m what you want, then you should know
(I’m raging, I’m starved of that cold)
But I love you more than is possible
(A dream so pure and clean, a home)
If you take a dip with me, I will fill your fantasies
But will you still love me tomorrow when I’m a creature?”(с)Ynk

Не соромно

-1 запобіжник в копілку. М?

Думав, з якої сторони почати цей пост. Вирішив почати з кінця. Моя творчість буває різною. Часом дивною. Часом неприємною (комусь). Але вона моя. Сутність кожної людини полягає в тому, щоб бути такою, якою вона є, а не якою її бачать чи хочуть бачити. Всі цукерки різні і не завжди знаєш, яка буде в тому чи іншому фантіку. Моя творчість буває і такою:

І мені було соромно за свою дивакуватість. До сьогодні.

Сьогодні прийшов сусід, і…запропонував собаку. Він охотнєк. А собака, бачте, “нє охотіцца”. Запропонував. Помісь лайки з вовком чи щось таке. Коротше…каже “як ні, то мені доведеться її пристрелити”. Певні люди знають причину, за якою я ніколи не погоджусь брати собаку, “історію сім’ї” якої я не знаю. Тож відмовився.

До мене довго доходить. Я довго обмірковую. Але зараз я не розумію, чому мені має бути соромно за творчість, а комусь не соромно вбити, а не випустити кудись, собаку, котра “йому не підійшла”.

Завжди є з чим порівняти, і це, мабуть, найдоречніше порівняння.