Ми так схожі, так добре знаємо один одного… Я вчора цілий день думала сюди написати, бо ж…бо ж. Але написала в інше місце, щоб не порушити той припис про заборону, щоб не затягнути це все ще більше…хоча куди вже більше… А саундтреком грає:
“Зламані,
Розділені на два…”
Вони до болю завжди вчасно з’являються…
Я навіть слів вимовити не можу, всередині так болить… І розумію що треба так побути на одинці, треба …але не не мати змоги написати тобі напряму чи подзвонити, щоб просто почути голос… Я просто шукаю в мессенджерах зелений кружечок біля твого фото, щоб знати ,що ти все ще є…
Греція… Все завжди добре тільки в наших уявленнях. Бо спілкування з тіткою повернуло мене з мрій в реальність. Це не мій варіант, я просто так не зможу. Це не те чого я хочу… Можливо краще дійсно поїхати в Одесу на кілька днів, на кладовище…бо це все що я можу .
Я вчора намагалась знімати, хотіла спробувати хоч якось це перевести на творчість. Це важко. Це великий процесс для мене, багато окремих елементів котрі я не можу нормально з’єднати чи поєднати. Це виснажує ще більше. Думаю, тобі це більше підходить. Можна спробувати в тебе повісити темні штори і в прохідній кімнаті поставити фон і зробити світло. Бо тобі це потрібніше, ніж мені… Я взагалі думала, що краще мені було переїхати, бо в мене немає речей, інструментів і творчості. Мені легше адаптуватись до нових умов… Бо я б хотіла щоб у тебе вони були краще за мої, бо я б хотіла щоб ти жив. Бо відчуваю, що мені недовго залишилось, не знаю чому. Але життя більше не має. Я відчуваю тривогу, але не можу цього змінити, мабуть, мій час прийшов…
Коли вимкнули світло, я здивувалась що в мене залишалась зайва батарея та інвертор. Я була впевнена, що взяв з собою . Не знала як я можу тобі їх передати, що б не робити дурниць.
Саме важке, це відсутність нашого спілкування. Я можу мало говорити з тобою, але я слухаю тебе, чи просто є можливість щось показати, а зараз цього не можна. І це ще больніше… Я цілу ніч намагалась додзвонитись на гарячу лінію психологічної підтримки… Бо я знов зловила панічку, це гідке відчуття і я вже майже з ним не справляюсь…
Тепер я не зможу приїхати в Одесу. Бо зная твою маму вона мене більше не прийме. А з малою все складно. Можливо, але складно. Бо в комплекті до неї іде тітка, в з нею я спілкуватись не хочу, бо це вбиває мене ще більше…
Мабуть, закінчую, 5 ранку… Сьогодні ще не на роботі, але знаю що не можу ховатись так постійно, хоч зараз і працювати нормально не зможу…
Дякую,що ти є в моєму житті. Тепер хоч так.
P.S. хотілось сказати, що давай будувати все спочатку, але…час покаже. Не хочу нічого загадувати. Як буде… Бо не хочу про щось мріяти і давати тобі якісь хибні надії… Можливо щось не так сказала, вибач, рідний…
p.s.s. Так мало ніжності від мене було останнім часом,що забула як це відчувається взагалі… Я стала черствою і сама того не помітила… Мабуть мені просто не хотілось бути занадто емоційною, а вийшло що , вийшло…
