Автор: talisman2707

Місто мрії, але…

В житті завжди багато “але”.  І з цим доводиться миритись.
Я часто кажу, що жалкую за переїзд, що там було краще і хотілось би повернутись, але… І ось воно це “але”.  Я розумію , що повернутись неможливо, бо я цього хочу не фізично, а внутрішньо. У відчуття безпеки, менших проблем, затишніший будинок, у садок, у відчуття теплого вітру, коли катались по трасі…Але реальність змінилась і тих відчуттів більше не має, вони залишись у тому часі, а не в тому місці. І навіть зараз повернувшись, там буде все по іншому. Просто іноді хочеться втекти від проблем, від жорстокої реальності, від всього всесвіту, туди де останній щасливий спогад… Бо з кожним наближающимся вибухом, с кожним пострілом поряд  хочеться все більше сховатись, але  сховатись можна тільки глибше в себе, там де є  теплі спогади. І чим ближче гул моторів і джурчання( далеко не води і птахів) і тим більше розумієш, що спогади вже не врятують, і жити стає важче…Але, я пристосовуюсь, я вмовляю себе ,що колись це закінчиться. А поки якось так

Інсайт

Після розмови з психологом, розмірковувала над отриманою інформацією і раптом зрозуміла одну річ. Так поки одну, але перша зустріч ознайомча. Коли ти сьогодні сказав, що нікуди не дінешся і будеш поряд, в мене була дивна реакція, котру ти сприйняв за не довіру до тебе, а я вважала що це страх. Я  так ідентифікувала свою емоцію… Але зараз зрозуміла, що все складніше. Я просто хотіла тебе відштовхнути, що через це ти мене залишив і я могла сказати що я на те заслужила. що на нормальне відношення я взагалі не заслуговую, так як і любові і всього іншого. Я просто не сприймаю себе людиною котру можна за щось любити, чи просто за те що я є. Нажаль без прийняття себе я не можу повірити в те. як ти відносишся до мене.
Про це і була моя робота, я хотіла себе побачити зі сторони. Можливо тематика дивна, але спочатку я хотіла щось гидке зняти, щоб відобразити те як я себе бачу… Зараз це все ще важко пояснити, але мені треба полюбити і прийняти себе. Довести собі що я була варта твоєї любові, уваги, підтримки. Ти любиш мене не дивлячись не на що, але я завжди вважаю що мене нема за що любити. бо я недостатньо ідеальна для цього.

P.S Можеш не відповідати, це помітка більше для себе тому і без пароля…Тобі я відповім пізніше, не сьогодні, коли зберу думки до купи… Дякую тобі за все! Люблю, обіймаю :*

Фрази через вічність

Ми так схожі, так добре знаємо один одного… Я вчора цілий день думала сюди написати, бо ж…бо ж. Але написала в інше місце, щоб не порушити той припис про заборону, щоб не затягнути це все ще більше…хоча куди вже більше… А саундтреком грає:

“Зламані,

Розділені на два…”

Вони до болю завжди вчасно з’являються…

Я навіть слів вимовити не можу, всередині так болить… І розумію що треба так побути на одинці, треба …але не не мати змоги написати тобі напряму чи подзвонити, щоб просто почути голос… Я просто шукаю в мессенджерах зелений кружечок біля твого фото, щоб знати ,що ти все ще є…

Греція… Все завжди добре тільки в наших уявленнях. Бо спілкування з тіткою повернуло мене з мрій в реальність. Це не мій варіант, я просто так не зможу. Це не те чого я хочу… Можливо краще дійсно поїхати в Одесу на кілька днів, на кладовище…бо це все що я можу .

Я вчора намагалась знімати, хотіла спробувати хоч якось це перевести на творчість. Це важко. Це великий процесс для мене, багато окремих елементів котрі я не можу нормально з’єднати чи поєднати. Це виснажує ще більше. Думаю, тобі це більше підходить. Можна спробувати в тебе повісити темні штори і в прохідній кімнаті поставити фон і зробити світло. Бо тобі це потрібніше, ніж мені… Я взагалі думала, що краще мені було переїхати, бо в мене немає речей, інструментів і творчості. Мені легше адаптуватись до нових умов… Бо я б хотіла щоб у тебе вони були краще за мої, бо я б хотіла щоб ти жив. Бо відчуваю, що мені недовго залишилось, не знаю чому. Але життя більше не має. Я відчуваю тривогу, але не можу цього змінити, мабуть, мій час прийшов…

Коли вимкнули світло, я здивувалась що в мене залишалась зайва батарея та інвертор. Я була впевнена, що взяв з собою . Не знала як я можу тобі їх передати, що б не робити дурниць.

Саме важке, це відсутність нашого спілкування. Я можу мало говорити з тобою, але я слухаю тебе, чи просто є можливість щось показати, а зараз цього не можна. І це ще больніше… Я цілу ніч намагалась додзвонитись на гарячу лінію психологічної підтримки… Бо я знов зловила панічку, це гідке відчуття і я вже майже з ним не справляюсь…

Тепер я не зможу приїхати в Одесу. Бо зная твою маму вона мене більше не прийме. А з малою все складно. Можливо, але складно. Бо в комплекті до неї іде тітка, в з нею я спілкуватись не хочу, бо це вбиває мене ще більше…

Мабуть, закінчую, 5 ранку… Сьогодні ще не на роботі, але знаю що не можу ховатись так постійно, хоч зараз і працювати нормально не зможу…

Дякую,що ти є в моєму житті. Тепер хоч так.

P.S. хотілось сказати, що давай будувати все спочатку, але…час покаже. Не хочу нічого загадувати. Як буде… Бо не хочу про щось мріяти і давати тобі якісь хибні надії… Можливо щось не так сказала, вибач, рідний…

 

p.s.s. Так мало ніжності від мене було останнім часом,що забула як це відчувається взагалі… Я стала черствою і сама того не помітила… Мабуть мені просто не хотілось бути занадто емоційною, а вийшло що , вийшло…

Хочеться просто людського…

Вмерти…просто вмерти… Бо я не бачу більше життя, в мене відібрали саме дороге і цей біль не передати словами… А жити з цим нестерпним болем я більше не хочу… І про допомогу нема кого попросити, тож, виходу й немає…Чим гірше йому, тим гірше і мені, бо я знаю що ми більше не побачимось, і тому сенсу в такому житті я не бачу. Мене охоплює такий відчай, що , не дивлячись на те що в мене є свобода, я вже не живу, бо мене паралізувало, я не можу нічого… І розумію , що всі мої скарги мабуть пусті… Але ж я кожен день планую як померти, вимірюю всі варіанти які мені доступні… Сьогодні стала вже різати руку, добре що хоча б вчасно зупинилась… Ніколи не думала, що моєю мрією може бути смерть разом з коханою людиною. Але в мене відняли і це…

I need help…

Зараз я визнаю , що мені потрібна допомога. В мене не має сил, а ні фізичних , а ні емоційних. Коли ми переїзджали я казала, що це були мої останні сили і я не помилялась. Я виснажена, безпорадна і слабка. Я не бачу де мені черпати ці кляті сили! Всі кажуть відволіктись, всі кажуть ” все буде добре”, всі кажуть “не панікуй” і ” вір у дива”. Але дива створюєм ми самі власними руками, інакше ніяких див не буває. Але люди котрі так кажуть не проходили мій шлях, не проживали моє життя, не відчували мої емоції. Все це складно комусь пояснити, але я знов почуваюсь самотньою, не одинокою, а саме самотньою.
Я дійшла до того, що я просто нічого не можу, не можу працювати, не можу навіть розмовляти, не можу виходити на двір і… просто не можу жити. Мені здається вже не поганою ідея потрапити до псіх лікарні, бо може там я зможу набратись сил… Бо мене вбиває моя безпомічність, безпорадність, бо я нічим не можу бути корисною для єдиної людини у світі, в котрій я бачу сенс йти до кінця.
Це все можна порівняти з тим, що цілу людину розділили навпіл і кожну окрему половину змусили жити саму по собі. Без однієї руки і ноги, без ока, без серця тощо…
Я просто втрачаю жагу до життя. Втрачаю шлях куди йти далі, а головне навіщо? Так, буває, що хочеться розтрощити весь світ, цей клятий світ, котрий я просто ненавиджу разом із людьми. Бо віру в людей я втратила давно, зараз я втрачаю себе…

Іноді…

Іноді я відчуваю себе марною, марною настільки, що здається що світові без мене краще.

Іноді мені здається, що моє серце просто розірветься у мене в грудях, просто від того, що я абсолютно безпорадна, що я нічого не можу зробити, що я даремно дала надію. Нехай примарну, але надію, нехай не від мене все залежить, але я все одно ланка в ланцюжку, найслабша ланка.

Іноді я думаю, що якби можна було відключити своє життя на клацання пальців, я б це вже зробила давно.
Я не можу винести того, що я нічого не можу зробити, нічим допомогти і нічого не змінити.
Цей світ створений просто не для мене, я не розумію його правил і не приймаю їх.

А завтра осінь за календарем…

“…І хтось ще просить потримати літо,
Та вулиці вже сповнені дощем,
І вітер завива несамовито.
Так швидко нас покинуло тепло,
Серпневе сонце попрощалось рано.
А осінь неминуча. Ось воно:
Це твоє перше дощове сопрано.
Це перші твої кроки так звучать
Нестримною вечірньою грозою.
На вулицях усі кудись летять,
А я стою й милуюся тобою.
Ти прикрашаєш кожен закуток
Своєю золотавою ходою.
Дозволь мені зробити цей ковток
І впитися твоєю глибиною.
Впусти мене на мить в своє шатро,
І сповни мене мудрістю своєю.
Я одягну тепер нове пальто
І вийду в світ осінньою зорею.”