Надто багато води

Намагаюсь дивитись на себе зі сторони. Певні пережиті моменти. Речі, з якими стикаєшся. Речі, якими займаєшся. Звик думати, що навколо все змінюється, а лише я один такий незмінний. Той самий, що був колись. Насправді, воно до бісового дідька не так. Кожен період часу свого життя я робив щось таке, про що не розповідав, і про що ніхто не знав. Тобто, технічно, я лишався таким як і був колись. Але для когось, не для себе. Це типу як ти забиваєш х…ї на інтереси своєї дитини чи те, чим дитина займається, а потім такий “обана! Хіба це могла зробити моя дитина? Чи так я її виховував/-ла?!”. І тій “дитині”, що я є, завжди було чим здивувати. Бо поки світ стояв на місці – я розвивався.

Я не той, хто похизується, що він перепробував 100500 психотропів чи ще чогось. Бо мої “психотропи” то дещо інше. Людська психологія, наприклад. Першопричина дій, логічність послідовності дій. Відносини між людьми. Згадується цитата про “мені достатньо всього пів стакана, а тобі однієї…пігулки”. Достатньо музики у вухах, і ось цього всього “Pitiful lies keep fucking it up, When you realize it’s never enough..” (відсилка, потім покажу).

Чи змінює це щось? Мабуть, що ні.

Загалом, людям треба від тебе те, що ти можеш зробити чи дати. Не більше, не менше. З плюсів – зрозумілість взаємовідносин. З мінусів – ти не отримуєш того відгуку, якого потребуєш. З цієї точки зору взаємовідносини з людьми, котрі базуються на грошах, мають більше шансів на існування. Типу ти отримуєш хоч…щось? Мабуть. Але я людина, котрій срати на гроші. І всяк це приходить до нуля. Заздрю тим, в кого звичніші цінності – бухнуть, потрахатись, погульбєніть по закладам чи з’їздити кудись на відпочинок. З цієї точки зору, найбільш щасливою людиною за останні X років я був, коли ми (гг) займались листуванням з Дар’єю. Ти ділишся своїм всесвітом, ти дізнаєшся про всесвіт людини, вони місцями пересікаються, з одних думок народжуються інші. Це приклад взаємовідносин “по-моєму”. Коли юридично дві людини у шлюбі, втім вони діляться один з одним особистими речами, і це, зворотно, наповнює їх звичайні взаємовідносини. Наприклад, нерідко після наших розмов в нас було з Сашкою про що поміркувати, типу “а от людина вважає так. А як ти думаєш на цей рахунок?”. Варіант зовнішніх взаємовідносин без взаємовідносин як таких, котрі живлять твої внутрішні взаємовідносини.

Мені завжди цікаво, як виглядає внутрішній світ тої чи іншої людини. Речі, про які вона не розповідає нікому. Легше за все вважати життя і думки інших пустими, але що, якщо це не так? Якщо щось є?..Дослівний переклад тої цитати щось на кшталт “Жалюгідна брехня продовжує це псувати, коли ти розумієш, що цього ніколи не буває достатньо..”. Я б це, дещо, переінакшив для себе. “Люди різні та всюди пусті, але ніхто не зна, які вони на самоті”..

Іноді хочеться, щоб певні речі мали якесь раціональне пояснення

Втім…мало коли це пояснення можна знайти. Я звик сприймати людей і речі такими, якими вони є. Це дає мені певну свободу. Розширення кругозору, якщо так можна сказати. Мені подобається, що люди різні. Різні мови, різні інтереси, різне сприйняття світу, колір шкіри, різний світогляд, котрий, часом не пересікається з моїм.

Я обожнюю дивакуватих людей, бо в них сила. Зламані механізми системи. І справа в тому, що коли навколо багато цих самих дивакуватих людей – ти сприймаєш себе і світ навколо “в своїй тарілці”. Наче так і має бути. І що головніше – серед дивакуватих людей немає злих. Тобто тих, хто злий по своїй натурі.

Дивно про те казати з такої точки зору, але певний час життя я прожив на різних заспокійливих. Та й зараз, час від часу. Одного разу я зловив себе на думці “гм..а тепер я можу казати про щось особисте і не думати про те, як це сприймуть, бо через таблетки в мене розвинувся пофігізм”. З часом прийшло розуміння, що або через велику кількість тих самих таблеток в організмі, або ж через те, що з часом наша особистість змінюється, ти вже просто почав більш легко сприймати ті чи інші речі.

Десь внутрішньо, я думаю що мені було б легше, якби людей навколо мене було менше. Звичних, “нормальних”, людей. Бо, загалом, енергію отримуєш, якраз таки, від дивакуватих..

“If I’m what you want, then you should know
(I’m raging, I’m starved of that cold)
But I love you more than is possible
(A dream so pure and clean, a home)
If you take a dip with me, I will fill your fantasies
But will you still love me tomorrow when I’m a creature?”(с)Ynk

Хто скільки…

Всіх часто цікавлять питання про “хто скільки заробляє”, але, як на мене, завжди цікавіше питання “хто скільки витрачає”.

Певно, якщо пекло є – я горитиму в ньому за транжирство. Але, знову ж, що є “транжирство”? Ми можемо розглядати сенс життя в різних напрямках – діти, самопізнання, добра пам’ять після себе. Так само “транжирство” не є транжирством, якщо воно приносить комусь радість.

Можна розглядати це все ще з одного напрямку. Люди кажуть, що “чоловіки вибирають собі дівчат схожих на…їх матерей”. І якщо б воно було так, то я б, мабуть, не був таким транжирою, бо ж не дай боже матері дізнатись про мої “взіки” на тему подарувати щось людині, котру я ніколи не бачив і…не побачу. І Олександра, хоч-не хоч, а розуміє, що то робиться не “тому що…”, а просто тому що мені приємно зробити комусь якесь “диво”.

Хтось каже, що “ми те що ми їмо”. Я б хотів, скоріш, вірити, що “ми те, що ми робимо”.

В одному місці комусь щось дарується, в іншому купляються овочі по уцінці. Коли настане день, і з мене “спитають” – я просто знайду ще один спосіб заробити. Пів життя це працює, і не бачу причин змінюватись, бо це працює. Всесвіт, в якому я існую, все ще живе. Рідко це звучить з мого боку, але цей всесвіт все ще існує завдяки Олександрі.

Не доречна згадка, чи примітка. За той час, що ми разом (12 років?..) встигли побачити як закінчились кілька відносин, розпалося кілька сімейних пар в яких були діти. Про відносини без шлюбу і казати нема чого, скільки було прикладів за цей час. Дивно, якщо замислитись що і кілька творчих пар, яких ми знали, за цей час розпались, і, як би сумно не було, це не завжди пішло їм на користь з точки зору творчості. Тож, про що це я…ах так. Озираючись назад, я бачу, завдяки кому я, о-пів на третю, пишу цей постік після пару партєйок в теніс на Вії. Іноді здається, що для щастя всім не хватає Вії з тим клятим тенісом. З радістю б розтранжирився на “всім по консольці”, але, на жаль, це так не працює…
А хотілося б.. 🙂

Тим часом у..

Чим цікавий приклад інших невеличких (чи величких) міст, це тим що ми завжди знаємо про їх сильні сторони (переробка сміття, зони відпочину, тощо) і не помічаємо слабих, бо ж хто читає місцеві пабліки. Тим часом, в Дубно нічого не змінилось, бо ж…
Так, в Новгороді теж є проблеми зі снігом, але, вибачте, Дубно за 6 років нашого життя не бачило стільки снігу, скільки тут за цих пару місяців випало – коли день через день треба чистити двір. Тож…все відносно.
Це не виправдовує владу будь-яких міст, де не чиститься сніг (особливо, згадуючи Рівне взимку, коли я їздив в лікарню і тротуари були фактично катком), скоріш це про те, що не все так погано в невеличких містах (по населенню Новгород десь в 3 рази менше Дубна) з комунальними службами. З ними погано всюди 🙂

 

Завжди було цікаво…

..хто мене читає. Ну…не настільки, щоб писати “егей! Щось знайшли цікаве? Давайте знайомитись!”, але в цілому. Якщо провести паралелі, то ведення окремого блогу чимось нагадує бортовий журнал корабля десь на окраїні моря чи, скоріш, океану. Коли інформація буде прочитана лише згодом, в більшості своїй вже може не відповідати реальності. Саме так..

Коли я натрапляв на чужі блоги, я читав старі записи. З самого початку. Скільки б сторінок не було, мені було цікаво. І кожен раз проблискувала думка “гм..а людина ж вже зовсім не така! То яка вартість тих слів і думок, якщо її світогляд вже разів зо три змінився?..”.

Мене засмучує думка, що цей, мій океан, не викидає на берег когось на плотах. Як в тій грі про піратів. Що це не місто, де хтось буде ділитись міркуваннями і роздумами, котрі б мені були цікаві. Та й взагалі. Мертві дороги для мертвих людей. Свіжих думок не вистачає як повітря. Втім, всюди одне й те саме. Переінакшуючи, можна сказати “Фейсбук – війна, Вордпрес – війна. Скоріше відправляйтесь ви такі писаки “на..”” бо ж набридло. Набридло, що це єдина тема всіх. Набридло, що кожен другий пише “тільки не забувайте, що у нас війна!!”. Наче в мене був вибір де жити і як…і якщо вже жити в країні де війна чи не жити – вибрати не можна, дайте, хоча б, мати простір без війни. Для думок..

Останнім часом соціальність – не мій коник. Тож…

Коли купляєш будинок..

..є така добра звичка ще десь рік після того дивитись варіанти того, “що ти вже не купиш” і…коли як. Загалом, є варіанти котрих ти не бачив і варіанти, котрі тобі чимось не підійдуть. І приємно, коли навіть через певний час, ти бачиш що той варіант, котрий тобі випав – був кращим за ті, що є зараз чи були раніше.

Більшість з нас живе в будинках, котрі “будував хтось”, хтось наповнював їх своїм життям. Радощами і болем. Не хочу розмірковувати про всяку там “енергію”, хочу сказати, що наш дім – це ми. Те що ми вкладаємо в нього, те, як його бачимо. Кожен дім відчуває це, і реагує.

Ми продали будинок, котрий з технічної сторони був кращий за цей. Кращий стан, кращі матеріали, краще місце? Не факт, а от ділянка більше – це так. Але чи не я казав, що в тому будинку було відчуття, наче він “не хотів мене відпускати”. І за щастя було будь-яким методом вирватись звідти. І ось я тут.

Мені б не хотілось знов колись кудись переїжджати. Шукати “щось”. Бачити “щось” в іншому місці. Дмитро казав, що він би не став купляти тут будинок, і ми б не стали. Рік тому, два тому. Хотілось подалі від кордону. В безпечне місце? Мабуть.

Тут спокійніше. Мало хто зрозуміє те, але мені тут спокійніше. Хай не я думаю, що кордон тут близько. Нехай про це думає той, хто ризикне сюди рипнутись. Ця думка і точка зору має бути незалежно від того, чи ти під Одесою живеш, чи під Харковом, чи у Львові.

Фізичний будинок може бути де завгодно. Ніхто не заважає взяти будинок на колесах, і катнути кудись, коли в тому буде бажання. І я думаю, що це більш вірна ідея, ніж кожен раз кудись переїжджати.

Є гарне слово сталість. Мені воно подобається більше, ніж “постійність”. Мені хотілось якоїсь сталості. Щоб люди не переїжджали, до котрих ти звик. Щоб життя не змінювалось від того, що хтось вирішив змінити своє. Щоб приходячи в один і той самий магазин ти бачив одних і тих самих людей. Спілкувався з ними, ділився.

Там в нас була звичка, на свята дарувати шоколадки. Хоч людям на пошті, де часто буваєш. Хоч людям в магазинах, до яких ти звик. В певному сенсі, цим ти показуєш їх важливість. Важливість того, що вони працюють саме там. Їх важливість для тебе. Цю саму традицію ми перенесли і сюди. Бо ж правило про, “всюди ти береш з собою себе” не про те, що “якщо тобі було раніше погано – то й на новому місці буде так само”. Це про те, що лише ти і лише своїми діями створюєш той світ, що навколо тебе. Мені було завжди не зрозумілим, чому там чоловіки могли взяти пляшку горілки за 150-200 грн, і привітати людину зі святом лише словами. Чому б не зробити комусь приємне, і не взяти ту шоколадку, хоч акційну по 20-25 грн? І хотілось показати якийсь інший приклад. Що може бути інакше. Що свято має бути для людей, навіть якщо вони в цей день десь на роботі. Працюють, щоб у вас самих було свято, коли ви чи з магазину повернетесь зі святковою їжею до столу, чи з пошти з подарунками.

Окрім себе, з собою я ще взяв і досвід, котрий отримав від життя на західній частині нашої країни. Він не завжди стосувався того, чому мене там навчили. Скоріш тому, до чого ти прийшов з часом. Не важливо де ти, важливо хто ти. А на це питання завжди є відповідь у людей, що тебе оточують.

I am alive..?

Цікаво, що мені не дуже по душі (зазвичай) цей жанр музики. Та й в цілому така манера виконання. Але, чомусь, серед інших, виділив саме цю композицію… Продовжувати читання I am alive..?

Зламані

Хотів було написати, що всі ми шукаємо одного – зламаних людей. А потім замислився над тим, що не доречно писати про себе у множині…гг.. Продовжувати читання Зламані