..в якій питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю, і так само це не зробить хтось інший, і…взагалі? Що тоді? Все піде по сраці?..
Давайте визнаємо, що ми втомились від війни і такого життя. Психологічне і фізичне здоров’я багатьох дуже далеке від слова “норм”. Кожен сходить з глузду по свому. І вже інакше сприймаєш тих, хто кудись виїхав. Бо у них є варіант розвитку життя, а в тебе його немає. Від слова “зовсім”. Ти не хочеш не поразки, не перемоги. Ти просто не хочеш існувати в тому просторі, в якому існуєш. Без вибору, без варіантів. Без майбутнього? Так, мабуть так сказати вірніше. І більшість з нас не живе, а просто чекає свого часу, коли з ним щось станеться. Бо думки такі, що краще вже щоб щось сталося, аби тільки не існувати у реальності, де…варіантів небагато. Ми думаємо, що захід робить багато, але в цілому, він робить ніхуя. Маючи техніку. Озброєння. Можливості. Робить ніхуя. Бо одна справа ракети, що падають десь там в Україні, і зовсім інше ракети у Парижі, наприклад. Чи не так?..бо ж у Парижі живуть “зовсім інші люди”.
Часом просто хочеться, щоб війна дійшла до них. Щоб вони відчули це. Щоб вони зрозуміли це. Щоб не сиділи на своїх всратих оскарах, і не пизділи про те, як їм там всім “шкода”. Бо пиздіти ж всі гаразді, а робити – ніт.
Коли я питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю – я дивлюсь на приклад тих, хто і так не зробив, хоча мав більше можливостей, ніж я. Тож, мабуть, це питання я маю задавати не до себе, а до них – хай вони думають, що з ними буде там, якщо вони щось не зроблять тут. Бо я і так тут. Існую в цьому середовищі більше року. Намагаючись не з’їхати з глузду і хоч якось вижити, щоб не тільки хтось у всратому Парижі чи Берліні побачив 2024 рік, а й я теж. З тою різницею, що для мене все одно менше шансів це зробити, ніж для них. Значно менше…
Я хочу прокидатись в краю без сирен
В тім краю, де сирени нечутні
Де не дивлячись в те, який завтра день
Ти плануєш в нім своє майбутнє…(с)
