Часом

Ти перелистуєш спогади про людей, наче ті фотографії – на деяких ти посміхаєшся, хоча й не пам’ятаєш тих подій. На деяких тобі здається, що в ті моменти ти був більш безтурботний. У фотографій така доля, що місце їх або бути десь в альбомі під слоями пилу, або згорати у вогні.

Пам’ятаю той знімок, де я сиджу на траві і спалюю сторінку зі щоденника. З 365 фотографій вона була майже єдиною, котру я запам’ятав. А запам’ятав її, мабуть, тому, що в той день я зробив те, чого давно хотів, але на що ніяк не зважувався.

Тобі здається, що з кожним роком ти стаєш більш вільним, і більшість речей вже не здається такими важкими, щоб їх зробити. Ти робиш їх легше, ніж те було б десяток років тому. Сьогодні я задумався, якщо спалити себе сьогоденішнього, що лишиться? Наче того персонажа – створюєш з нуля. Яка відправна точка? Про що не згадувати? Які параметри вибрати? Хто стикався з такою штукою, як “дефрагментація” у комп’ютері, пам’ятає що були клітинки замальовані і не замальовані. Якщо вірно пам’ятаю – замальовані були ті, що зробили цю саму “фрагментацію”. І от відчуття, що твоя особистість це не досвід. Це не твої кращі сторони. Це, в широкому сенсі, ті самі “фрагментовані” сегменти, котрі лишились від тебе. Тобто проходячи крізь життя і досвід, ти не “знаходиш краще і його залишаєш”, а просто намагаєшся зберегти щось, що було тобою.

Мої відносини з певними людьми так і виглядають, як на оцьому малюнку

зелені квадратики. Вони є тим добрим, що ти відчуваєш спілкуючись з кимось. А червоні це те, що ти потребуєш в тому чи іншому спілкуванні.

Сумно від того, що ці думки були відносно однієї людини, а перейшли у площину іншої. Я запитую себе “і що далі?” і…головна проблема в тому, що я не бачу цього самого “далі”. Бо часом два слова заміняють тисячі слів. Як нам казала колись реклама. В голові дві думки. Одна Якімовська:

“Как важно, чтобы ждали нас за дверью,
Когда мы на приёме у врача.
Когда мы говорим себе: не верю.
Как важно чтобы ждали нас тогда.
Когда дрожит свеча и мало шансов
Из передряги выбраться живым.
Как важно, чтоб за дверью оставался
Тот человек, кому ещё нужны.
Нужны твои нелепые тревоги,
Твоих рассказов едкий в кухне дым.
Которому обязан тем немногим,
Но должен, потому что он один
Пришёл и ждёт. Сочувствует и рядом.
В двух метрах такт чтоб за тебя сказать,
Сказать, что нет таких проблем, задач и яда,
Который смог бы это разорвать.

Всё сводится как холода к капели
Весенней после самых лютых зим.

Как важно, чтобы ждали нас за дверью,
Чтоб возвращаться к ним.”

Інша протилежна. Ні, навіть не так. Інша теж улюблена мною цитата, але про інше, та що з “Німфоманки”..“Возможно единственная разница между мной и другими людьми, это то, что я всегда требовала большего от заката, более эффектных цветов, когда солнце достигает горизонта. Это возможно мой единственный грех”.

Завжди намагаєшся взяти “середній колір”. Між теплим і холодним. Холодний це ідея зникнути. Теплий це ідея повернутись. Основа проблеми полягає в одному і тому ж. Якщо ти не повернешся – ти не повернешся, бо тебе не спитають “чому ти пішов”. Якщо ти повернешся без цього питання – в тій площині, тобто в тій точці, в якій ти “пішов” – нічого не зміниться. І ти будеш точно в тій позиції/тому місці, з якого починав.

За своє життя, я обігрував цю історію по різному. І так, і сяк. Будь який варіант програшний. Тобто, в якомусь сенсі, більш цінно кожен раз програвати цю всю історію по колу. Коли ти знайомишся з кимось, надихаєшся кимось, розповідаєш йому все те, що розповідав всім тим іншим, хто був “до”. І далі по вже знайомому сценарію. Якщо хтось полюбляє їбати тіло, то ти волієш (гарне слово. Не те що буде після, а те що до) їбати душу. Так ми дійшли до висновку що аналогом слова “душогуб” (про тих хто вбиває) є слово “душойоб”. Воно, мабуть, про тих хто не вбиває, а тільки калічить.

Це все нагадує все ту ж “дилему дикобразів”, тільки у вигляді перегонів. Коли той хто попереду біжить – боїться що його наздоженуть і “кольнуть під зад”, а той хто ззаду боїться зачепитись за гілляку і насадитись на голки того, хто попереду. Наче є вислів “Клинки наголо”. Замінимо його на “голки наголо”.

Є таке відчуття, воно накатує на тебе у твій день народження, приблизно о 10-й, чи об 11-й. Звісно ж вечора. Навіть якщо ти народився у 11:59. Воно символізує момент, коли в тебе відчуття свята вже підходить до кінця, і завтра ти будеш знову простим смертним. Загалом, ця дата нічого не вирішує. Ти можеш бути кожен день таким щасливим. В чому ж секрет? Виключно в хімії. Питання не у подарунках. Питання у згадках. В цей день концентрація тих, хто тебе згадує, теоретично, найбільша за рік. Тим більше що згадують не через те, що їм потрібно (бо сьогодні, тобто вчора, в мене б був майже “др”), а що важливо тобі. Так як тут я сам по собі, зроблю висновок, що нервові зриви чи ж дивна поведінка це спроба отримати ті самі відчуття. З тою лише різницею, що це так не працює. Зовсім. А коли ти розумієш, що кожна людина у рік з 365 днів згадує про твої потреби лише в один з них, стає якось ніяково…

Чим я себе бішу у такі моменти як зараз, це тим що чітко розкладую все по поличкам. І тим огидніше, що це саме “по поличкам” прибирає будь-які альтернативні варіанти. Я б радий бути тим, хто коли грає гімн – кладе серце на руку. Ну, або навпаки. І починає співати. Але я дивлюсь на таких людей на відео і думаю “шо, правда?”. Типу…дійсно такі люди є? Патріоти? Чи фз як їх там назвати. Для мене люди, які дійсно в це все вірять наче якісь примари. Тобто…в мене відчуття що почни ти щось таке робити – на тебе будуть дивитись як на хворого. Підходимо до стадії, де щоб бути частиною суспільства – треба хворіти тою ж хворобою, що хворіють 9 інших із 10.

Я б дуже хотів написати “і в результаті ми маємо…” – але самого по собі результату немає. Місяць тому у Якімова був ще один вірш. Натикнувся на нього шукаючи той. Ним і закінчу думку…

“Пиши мне хоть по строчке иногда.
Я буду знать, что всё с тобой в порядке.
Что дышишь, несмотря на неполадки.
Что есть кому писать эти слова.
Пиши о том, что будет на душе.
Какие б ветры за стеной не выли,
О чем мы окончательно забыли.
И обо мне, конечно, обо мне.
Запомни крепко раз и навсегда:
Не в форме суть строки, а только в смысле.
Я буду ждать твои любые мысли
Про наши непростые времена.
Как нам остаться добрыми людьми,
О чем захочешь, напиши мне, Ваня.
И бесконечно длинно о любви,
I нескIнченно довго про кохання.”