Вночі був приліт по Одесі, точніше по багатоповерхівці, де в той час був мій брат. Добре що не постраждав. Але часом те, все “темне”, десь дуже поряд. Не зі мною, звісно, бо я і так під кордоном живу, через нас все тільки летить. Але ж…
Буває думаю, що буде з ресурсами, які вів, коли мене не стане. Типу хоп! І тиша. Це викликає певний сум. Що воно помре зі мною. Коли не стає людини не стає цілого всесвіту, який існував завдяки їй. У брата стільки проектів, три дитини, і взагалі. Що страшно уявляти, як би цього всього разом могло не стати.
Мені не страшно померти. І це те, з чим я живу і житиму до останнього дня. Але мені страшно втрачати когось в тому сенсі, що я всі свої “втрати” звик контролювати, і зазвичай це називається “перестав спілкуватись”. А такі втрати. Вони більш страшні…тому і не уявляю, що б відчувалось, якби таки щось трапилось…
Часом життя це фільм, який ти не хочеш дивитись, бо знаєш, чим закінчиться його сюжет.
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.