Думочокпост

…

Хочу запахнуть дымом от костров,
И ехать через степи-села-степи
Вдыхая воздух полевых ветров
Живым проснуться где-то на рассвете…

Помічали колись, що чим менше швидкість і менше колес в твоєму транспорті, тим більше ти насолоджуєшся митями подорожі? Я так…

Якщо взяти олівець, взяти канцелярську резинку. Спробувати її прокрутити навколо олівця – чим сильніше крутиш, тим більше обертів робить ці резинка навколо осі. Якщо крутанути не сильно – вона зупиниться у верхній точці і…ледь-ледь перевалиться за горизонт, щоб зробити коло. От зараз я почуваюсь цією самою резинкою, котрій ледь-ледь вдається зробити коло. Питаю себе – чого я хочу? За межами того щоб вирішити питання по боргах. Перше на думку – не хочу писати пост у великий блог. Не хочу заставляти себе хотіти туди писати. Навіть відносно листа думка “гм…завтра відповісти? Післязавтра? Чи коли?…” – хоча це спілкування саме по собі як якась взаємотерапія у час, коли ти не дуже розумієш, як жити і чим – вчорашнім чи завтрашнім..вона каже – “перенось впевненість на все”. А я не знаю, що в мене є цим самим “все”.

Кожної ночі вливаю строчку по строчці в свої вени різні ліки…то Бахрому, то Чайковську, то ще щось…щоб якось заряджати свою батарейку. Бо ж, бо ж…

Хочеться бути як колись, хоч іноді, людиною, котра може роз’їбати весь світ. Зарядом бадьорості, сил, думок.

Моєї впевненості зараз вистачає тільки на “не звалити від усіх звідусіль”. Бо це не є навіть віддаленим вирішенням тих чи інших моїх проблем. Але щось внутрішнє каже “можєм повторіть” і ти йому під”так”уєш.

“Все твои рассветы
Мои рассветы
Одиноки как и мы
Шум твоих проспектов
Мои проспекты
Тоже боятся тишины

Белые клавиши
Черные клавиши
Все еще молчат боятся
Пополам сломаться
Как же нам
Как же нам
Не сорваться”