Якось дивно легко. Звик, що моя відкритість є “дзвіночком” до того, що “завжди можна звалити”, а зараз я якийсь-то надто вже відкритий. Щось внутрішньо відчуваю?
Вже встановив певний “робочий дедлайн”, і це, можливо, ще один такий-собі дзвіночок, що до зими маю або почати якусь свою справу, або…повертаємось до планів “звалити в закат”? Зараз в мене є чітке розуміння, що якщо тут щось не вийде то нас завжди чекає завод десь в Чехії. Сьогоднішній приклад роботи показав, що без різниці де рвати спину – на заводі за 1.5к євро, чи у нас за 127. Тож, може, не так вже й страшно те все?..
Помічаю, що чекаю якогось знака, щоб “зірватись”. Щось радикально поміняти. І мабуть файно було б жити з думкою, що ти “осів на місці”, але яскравіше вважати, що все ще попереду.
Я не хотів би дожити до дня, коли мені скажуть “або так або ніяк – в тебе немає вибору”. Бо я хочу щоб він був.
Вже зараз бачу, що не вистачає сил щоб повірити в себе і зайнятись чимось, що б приносило нормальний дохід. Щось стабільне і зрозуміле. Бо хибним було думати, що я виїду на тому що є зараз. Не виїду. Я ніколи в житті не бачив вугра у продажу, а тут він є і по 1.5к грн за кг. Але при цьому люди не готові платити нормальні гроші за виконану роботу. Дивина? Егеж…
Мабуть, я хочу вкластись у творчість. Знайти людей “на хвилі”. Котрі скажуть “Друже! Ти крутий! Айда до нас, ми тобі допоможемо влаштуватись! Ти нам потрібен тут!” – і все закрутиться…
Тож…вітру нам у вітрила…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.