Еб…шь, Альбина, еб…шь…

…забудь про макияж..

Слухаючи Стри, а слухати почав з “Ускользаааает…”, зловив себе на думці, що мало що залежить від конкретно мого вибору. Тобто, це як з навчанням. В тебе наче є вибір “бути ким завгодно”, але результатом цього “вибору” є те, що ти йдеш туди, де було ближче до будинку. На того, на кого проходиш по курсу. І тут настає моя улюблена розвилка. Смішно, але її уособлення це мій шлях і шлях Олексія. Буду казати тут за свій, бо за чужий шлях важче щось знати.

В мене завжди був вибір йти шляхом досягнення хоч якогось успіху (навіть, знову ж таки, як той приклад, коли Олексій пропонував тестувальником піти до них у фірму чи десь так), розвитку, або ж залишатись “амьобкою”, котра піддається течії. Тобто “куди вітер повіяв, де тепліше – туди і пливемо”. Цей шлях можна переінакшити як досягнення максимального за мінімальне. Тобто роблячи якомога менше рухів отримувати найбільший профіт. І це працювало (і працює?..). І от ми на розвилці. Коли є умовні Новгород і Корсунь. Одне місце, куди ти більше змушений їхати (через війну, відсутність будинків котрій дорівнюють твоїм мінімальним бажанням, і таке інше), інше куди б ти ймовірно хотів поїхати. І наче в тебе й варіанти ніхто не забирає. Більш того, всього в 3 км від Корсуня є будинок котрий підходить. Скоріш за все. Зараз до кожного будинка слід додавати “скоріш за все”. Але свої нюанси, як то “8 км до вокзалу”, і тпд. Тобто вибір в тебе наче і є, а наче його й немає. Перейдемо, все ж, до зворотного прикладу.

Олексій, з його укладом життя, більш вільна людина, котра спроможна сама вибрати місце, де йому із сім’єю жити. Відповідно якби я пішов тим шляхом – певної свободи в мене було б більше. В той же час іншої було б менше. Саме тієї, котру я ціную. Я став її ще більше цінувати, коли перестав “за викликом” прокидатись о 7-й ранку (добре, що сьогодні мені нагадали те відчуття, коли треба було о 7-й набрати спитати за викачку септика, щоб людина приїхала це робити об 11-й). Коли мені треба було бігти через все місто, щоб порекомендувати, який ноутбук придбати. І, загалом, я відійшов від того, що мені хтось може сказати, щоб я біг йому знімати гроші з картки або ж що я маю йому дякувати, бо ж “він мені платить”. Мені важко знати за чужий шлях, але коли ти працюєш на когось – тобі завжди ставлять умови. Назвемо це “умови для твого існування в тому вигляді, що є”. І, мабуть, я приходжу до висновку в свої 33, що “свобода” вона не про “дихати повними грудями”. Вона про те, що є фінансова свобода і моральна. Перша про можливість вибрати де жити, а друга про те, хто буде наповнювати твій світ. Я думаю, що люди завжди шукають “свободи”, в якому б статусі вони не були, бо якоїсь “абстрактної”, назвемо це, “загальної” свободи – не існує. Ти або залежиш від начальника, або від своєї зарплатні.

Смішно, але я думаю, що в певному сенсі, третій шлях у Насті. Як суміш першого з другим (не дарма ж ми “родичі”, бгг). Замислився над фразою – “суміш двух яоїв дорівнює коров’їй лєпьошці в квадраті, якою Настя палила вогнище”. Був би я математиком – писав би “сумі” замість “суміші”, але ж я кулінар 🙂

Вертаємось до сумного. Думаю, тут доречно інтегрувати аудіо

Чому? Бо ж…“Еще один печальный мальчик разбивает окно,
Осколки рвут глаза и пальцы, – но ему все равно…
Пока он верит, что оттуда кто-то точно придет,
Кто-то знает, кто-то помнит, кто-то любит и ждет…”

і мені здається, що, в широкому сенсі, все що я ще не просрав в житті, знаходиться десь там. Що десь там можливість викреслити ті всі роки, прожиті невірними шляхами. І, можливо, знайти те що шукаєш. А можливо і ні.

Анімешка, котру дивимось, дає певні роздуми. І полягають вони в тому, що я завжди знав в Одесі хто мої друзі. На комп’ютері є папка, збережена з часів ВКшки. Так і називається “Сраные осколки”..

І завжди знав, хто вони за межами Одеси…лишилось ще всю цю кашу в голові якось розкашити…мабуть, тут доречним до посту загалом додати:

“Ми помрем не в Парижі, тепер я, напевно, це знаю
В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми
І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю
І чиїм поцілунком не будемо втішені ми
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми”