Емоції – паливо життя

Зловив себе на думці, що зараз я нікого не люблю. Ну, тобто. Мова не про взаємовідносини, там то все так. Мова про людей. Тих, хто б надихав чимось. Щоб сидиш і думаєш “гм…зараз напишу думочку, а може це викличе в людині якийсь відголос”.

=========

Цікаво, що останнім часом нічого не писав, і два записи поспіль були композиції одного і того ж гурту…

========

Так от. За останні не пам’ятаю скільки часу, мабуть не було в житті людини, котра була б емоційним сірником, котрий запалив те відсиріле багаття, котрим я є…більш ніж пів року? Мабуть..І це не те щоб хвилює, скоріш ти просто не можеш зрозуміти, що тобі дає той досвід, котрий за межами звичного життя. Тобто, от, наприклад – в тебе тече кран. Ти його робиш. Ти переживаєш стрес. Ти отримуєш якийсь досвід на майбутнє. Тож цей стрес заміщує отриманий досвід. Досвіду щось я не бачу в тому всьому що є, тож відчувається це все одним простим словом – “застій”.

Не хотів це знову приводити до якоїсь такої думки, але зараз якщо твоя творчість не збирає гроші на Байрактари – це автоматично означає, що ця творчість не має значення. Тобто будь які прояви твого внутрішнього світу розбиваються о реальність, яка існує кілька років. Бо все має працювати на війну.

Будь-яка річ в нашому житті може мати кілька різних профітів. І навіть якщо вона не приносить донатів на дрони – це не означає, що те, що ти робиш, не має існувати. Ні, не для тебе. Бо для тебе все має значення, що робиться тобою. І це головне. І важливо це не забувати, бо ж окрім “прямої допомоги” є ще безліч прикладів непрямої.

====================

В певному сенсі можна сказати, що світ навколо втратив кілька кольорів райдуги, тим самим зменшивши вибір для нас серед того, що може приносити радість і надихати. Відповідно, важко знайти натхнення в тих, хто сам не знає де його знайти і в чому, або кому.

В голові спливли одні слова, а натрапив на інші. Сподобався рядок, вірш авторства Наталки Очкур. Ним і закінчу думку:

“За вікнами – дощ. А на серці пустеля,
Цілують квітки у вологі вуста
Краплини води; ну, а жорна все мелють,
Мірошник розвозить печаль по хатах.

Чому ти пішов? І чому я щаслива?
Чи час вже збирати каміння мені?
На серці туман, а за вікнами злива,
І те, що наснилось – немов уві сні…”