І

• імпульсивність..

Насправді, моя соціофобність це не про “соціо”, а більше саме про “фобність”. Бо в мене викликає дискомфорт сама ідея того, що я буду десь, де будуть незнайомі люди. Тим більше коли я ще маю щось робити, що робити не вмію, тож явно буде фейл. А фейл це слабкість, а слабкість мені не дозволена. Соціальна слабкість. Мені не дозволена соціальна слабкість.

Я запитав в себе “Русь…а що ти тут робиш, якщо тобі настільки неприємна соціальність відносно чужих людей?.” – і вирішив знову видалити фейсбук, а з ним і телеграм. Бо шось там сбу, хуйомойо, коротше неприємненько і видалив його за компашку. Згадався “Графіті”.

“— Цей світ хоч і створений для кохання — до кохання зовсім не пристосований. Різножопиця вийшла між проектом та реалізацією!”

Хоч мені і здавалось, що я цілком соціальна людина – це завуальоване і безперервне самобичування. Насправді мені достатньо однієї людини, з якою я сам на сам спілкуюсь. І, навіть, якщо озирнутися назад – “…про все можна було поговорити сам на сам” – це не про те, що з людьми “так” можна поговорити тільки сам на сам. Це виключно через те, що конкретно тобі хочеться спілкуватись конкретно з однією людиною одночасно. Ти тільки їй приділяєш увагу, а вона тобі.

Мені не вдалось жодного “соціального” проекта, бо кожен раз це розбивалось о реальність того, що багато – то завжди стадо. А стадо то стадо. І, відповідно, вже ставало й не треба те все. Так і спроби вести хоча б обмежено-соціальний профіль. Завжди є тригер, котрий ставав останньою краплею. Коли щось “перемикало” і все. Аут. Коли пішов у душ навіть замислився “о..ну можна ще й блог видалити”. Згадав, скільки в мене старих жорстких дисків з “архівами блогу” лежить, і просто поржав з себе. Та й десь жеш я маю скаржитись на те все…м?..

Я злукавлю, якщо скажу що мені “боляче те все соціальне”, але чому, вибачте…ЧОМУ тоді кожен раз все закінчується одним і тим самим? Тут вже більше про “Принцесу”, бо ж..

“Зупини мене, хоч чимось, але зупини,
Адже за інерцією я продовжуватиму залишати..”

..і коли був той самий перший раз, коли щось пішло не так? Марно. Я вже не згадаю. Точніше я здогадуюсь, що то був 2007, але, боюся, що не зовсім він. Я пам’ятаю часи Сімки і “старого форума”. Здається, вже тоді я видалився. Потім наче повернувся. Чи ні…фз.

Здається я сильний тільки тоді, коли в мене з’являється хтось, звідки береться та сила. Тобто ти не придаєш значення всьому що тебе оточує, якщо ти просто не звертаєш уваги на це саме оточення. Логічно ж. Чомусь сплив Седрік…

“И каждый раз – ищу за голограммой глаз
Детей которые играют в нас
И в наши глупые поступки они
Играют тоже…”

Хоча, тут, скоріш, актуальніше це..

“На коже кружки, но больше не больно
В кольце баскетбольном
Застыли прыжки.
И тише на тон – иначе опасно
Я вижу что красный –
Я знаю, что он..”

А загалом…

“ты так любишь ругаться жестами,
обижаться смешно, по-женски так.
кровь на пальцах в свете прожектора
превратилась в томатный сок.
мы теряемся в карте города
и идём по проспектам долго так
твои губы дрожат от холода
я целую тебя в висок
ты прощаешь и не прощаешься
ты так тихо теперь смущаешься
от чего ты, вдруг, защищаешься,
когда прячешь в груди слова?
здесь так тихо, но мне всё нравится
обещаю понять, исправиться
если хочешь, то можешь спрятаться
мне ладонями в рукава

и если, вдруг, захочешь уйти –
небо тебя попросит остаться
нарисует прозрачное сердце
белым облаком приклеит на голубой
и если, вдруг, подумаешь плохо –
позвони, спроси – мне не надо много
просто люби искренне, без подвоха
просто помни, что я с тобой

сигареты мигают с фильтрами
этой ночью мы были хитрыми
все пластинки мои заиграны –
небольшая, но всё же – месть
на плече два рисунка маркером
мы теперь как конверты с марками
прячем письма на коже ранками
очень больно, но как уж есть
и мы касаемся по касательной
и я горю, и звоню спасателям
они будут здесь обязательно
верю, что через полчаса
обнимаемся так отчаянно,
забываем про всё печальное,
понимаем, что из случайного
получаются чудеса”

---

Ця композиція, мабуть, про те що буде далі. Замислився, що коли я починав вести якусь соціальну мережу, я починав туди щось писати і переставав писати сюди. В голові лунало “…нащо? Тут же це не прочитає той, хто тобі хочеться щоб прочитав..” – і я все рідше писав сюди, і частіше туди. Бо “репостів” не було як таких. Щоб воно нормально працювало і я писав сюди, а воно було “десь там”. Певним сенсом, я забирав “себе від себе”. Бо тут завжди писалося, в першу чергу, для самого себе…

“здесь так тихо, но мне всё нравится
обещаю понять, исправиться
если хочешь, то можешь спрятаться
мне ладонями в рукава..”