I am the language that you don’t speak

Раніше я б назвав це саморуйнуванням. Бажанням зламати щось щоб зламати. Чи ламаю я зараз? Думаю, що ні. Мій внутрішній стрижень настільки сильний, що я готовий ділитись світом своїми світлинами у платті, не думаючи про те, як люди відреагують на них і що вони подумають. Бо світ існує у площині того, що є я. Світові або я подобаюсь – або цей світ йде до біса. Я не хочу більше озиратись по сторонах і міркувати про те, що про мене подумають і як сприймуть. Бо я існую лише тут і зараз. Завтра мене може вже не бути, тож чому я маю ховатись сьогодні? Для чого?..

Вчора в мене була фотосесія, де я вдягнув червоне лакове плаття і такі ж панчохи. Вдягнув чорну перуку, окуляри і я собі подобався. Мені подобався той образ, який я створив власноруч. Бо це був більший “я”, ніж будь-коли. Я світився від щастя. Бо у моїх руках була можливість робити знімки з моделлю, якою я її бачу. Пози, освітлення, компоновка кадра. Я знову був моделлю і фотографом. Трішки мейкапу у вигляді нафарбованих вік і губ. Навряд чи це було добре видно на знімках, але чи в тому суть?

Я максимально поголив своє тіло, розуміючи що буду зніматись в одязі, і більша частина оголеного тіла буде не потрібна. Але мені хотілось цього. Можливо це вживання в образ, можливо мені просто хотілось побути цього вечора в образі дівчини, яка готується до зйомки. Це не важливо. Я був собою, яким себе сприймаю.

Ще з часів появи Са у моєму житті, я робив знімки, де було видно моє справжнє обличчя. Емоції на ньому. Хоча я був і у костюмі. І зараз так само я роблю знімки, серед яких трапляються ті, де я бачу самого себе. Бо я не боюся бути собою.

Ps. одна з останніх робіт. Вона мені віддається в дусі American Horror Story (Готель)

“Ми – голос
Що луна через стіни
Буває тремтить
Буває ламається
Хай вже горло дере
Бруд і картеч
Ми голос
Що є завдяки і всупереч..”(с)Хейтспіч