Якщо твоє життя – кіно, який би в ньому був саундтрек?..

Чи замислювались ви колись, з якою музикою асоціюється ваше життя? Повсякдення. Чи “вся дорога” в цілому? В мене завжди так, і кожен день з чимось асоціюється. Люди асоціюються, події. Навіть спогади мають свій саундтрек.

Другий день поспіль в голові літають думки, котрі я не міг якось сформувати у якусь суть. Днями наштовхнувся на цю пісню. І замислився, що вона десь про те, про що хотілось розповісти…

“Відчуваю образ минулого, від якого я тікаю,
День і ніч стають чорними, коли я вмираю.
Я почуваюся втраченим, постійно виснаженим і
переслідуваний тим монстром, яким я був одного разу.
І коли сонце піде і не буде куди бігти,
Я відчуваю, як темрява набуває форми
і показує своє справжнє обличчя.
Немає місця, де я відчував би себе в безпеці,
нічого не змінюється, надія згасає,
а я вже ніколи не буду гаразд.

Ніколи не буду колишнім, але я завжди почуваюся близьким
до того, щоб втратити все, начебто так і має бути.
Вибрав впустити тебе і дав тобі той притулок,
Стати частиною мене, але зараз я лише жену твою примару.
Я сподівався, що ти зникнеш, але ти чіпляєшся.
Я зафарбував дзеркало і спробував розбити скло.
Я бачу своє відображення в уламках, я абстрактний,
Не можу втекти від свого минулого,
але тримаю свої запаковані валізи готовими..”

Це все ті ж “From Ashes to New” з їх Change my past, котру можна послухати нижче. Втім, суть не про пісню.

Ловив себе вже не раз на думці, що найщасливішим днем за рік був той, коли я сів в автобус, схопив “на мінімалках” речі і пару сумок, і поїхав…частково знайомим маршрутом, частково ні. Важко передати ті відчуття, коли з кожним кілометром ти наче виривався зі свого власного полону. І це вже була не історія про те, що я тікав від війни чи військомату. Та й…важко втекти від того, куди ти потрапив на наступний день ще й добровільно. Швидка пересадка у маршрутку на київський напрямок, зупинка зі слойкою з яблуком біля якогось напів-лісу. Це як зробити те, щоб ти ніколи в інший момент не зробив. Зірватись і побігти кудись.

Завжди, ще з Одеси, мріяв про ідею сісти в маршрутку і поїхати кудись. А там пересісти, і далі. І так весь день, просто дивлячись, куди в результаті тебе приведе твій шлях, не формуючи якоїсь конкретної цілі.

“Це судно зникло, тепер усередині мене нічого немає,
А Бог і Диявол – лише голоси позаду мене,
Але й вони брешуть, створюючи блакитні небеса, які ведуть мене
на пасовища, де мене ніхто не знайде,
Вниз дорогою, якою я сподіваюся проїхати,
До будинку, який, я думав, зможу залишити на задньому плані,
До дивної кімнати, всередину якої не можна зазирнути.
Весь цей час я тримав самого себе в заручниках,
Мої руки пов’язані, а совість сліпа,
З промитими мізками та надзвичайно обережно
я розмовляю сам собою в камері, де ми замкнені.
У цій ситуації я до смерті бажаю хоч якогось полегшення,
Узгоджуючи умови мого визволення.
Я знаходжу ключі, щоб звільнитись, а потім історія повториться,
Ніщо не здатне мене врятувати…”

Прокидаючись, є певний список справ і ідей. Хоча я не займаюсь зараз фотографією, “ручна” творчість квітне і пахне, кожен день з’являється розуміння, що ще можна зробити чи придумати. Енергії вистачає й на те, щоб допомогти по дорозі тим, в кого є в тому потреба. І це виглядає якимось шляхом, котрий я спроможний бачити трішки далі ніж завтрашній день. З якимось відчуттям, що раніше такої можливості не було і хоча життя здавалось більш повноцінним, воно було більше про “життя в клітці”.

Питань по життю зараз значно більше, втім є якесь розуміння і бачення порядку виконання тих чи інших речей, що дає можливість сприймати проблеми простіше.

Завжди виникає питання “завдяки?” чи “всупереч?”. І я думаю, що скоріш всупереч. Коли на шляху виникає проблема – хочеться її просто рознести, вкласти ресурси і зробити так, щоб про ту проблему і не згадувати. І поки не дуже зрозуміло, чим те все живиться, звідки на те все знаходяться сили, але є думка, що першопричиною всього є певне “програмування” себе на якийсь зрозумілий результат. Тож…будемо бачити, як воно далі. А поки якось так: