…коли моя не може спати..
О шостій ранку, як і опівночі, я став собі єдиним другом, з котрим можу тут побалакати. А побалакати хочеться, бо коли тобі страшно перед невідомістю – самотність тебе просто з’їдає. Ти лишаєшся сам на сам з цілим світом, котрий для тебе не звичний і тобі не подобається, але в котрий тебе поселили не питаючи про бажання. Тож чи можна бути вільним за гратами? Думаю, що ні. Всюди той самий штучний режим, розклад, який для тебе як певний розлад. Знову ж таки, є ті хто звик і для них то життя, для мене ж то повільна смерть, скільки б грошей за це не платили.
Коли я виберусь з цього всього, я буду бігти куди очі тільки дивляться. Щоб назавжди це все забути. Бо для мене це тюрма, хоч як би вона там не називалася. Режимів об’єкти вони всі однакові. Тільки от сюди я потрапив не порушуючи закону, тож…чому я тут?..
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.