Спочатку ти такий “хе-хей! Зараз з’їжджу і все ок!”. А потім розумієш, що “з’їжджу” то був лише початок, і на тебе чекає залишок світової сраки. Але потім ти сидиш, о 2:40 ночі наступного дня, і такий “гмм…все, на що мене вистачить це написати оцю фігню і піти спатоньки”. Бо ж, бо ж…
Щось з’ясувалось по хворобі, здається я починаю захворювати простудкою, і…загалом, куди воно все несеться?..
Світ тримається на двох стовпах – один хворіє, інший…фз, що інший. Сашка якось спитала “..а як же ш натхнення від спілкування”. Тоді я сказав щось на кшталт “натхнення на спілкування і вистачає”. Задавався вже питанням “ашоякшо”. Тобто, як би весь цей період проходив без того спілкування в тому числі. Прийшов до висновку, що навіть не чіпляючись до якоїсь конкретної людини, нам легше переживати якісь такі неприємні події, коли ми не самі. Чим менше ми відчуваємо самотність – тим легше пережити. В далекому 2007, наприклад, коли я йшов провулком, у бік закладу, де мені мала робитись операція, в голові грала “люмовська” “небеса”, а я йшов туди з думкою, що “є задля кого робити операцію” чи якось так. Коротше кажучи, коли ти шукаєш сенс в тому, в чому його немає.
Голова нагадує сральник, в котрому давно не прибиралось…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.