Мені потрібна мегалюбов…

..аби сьогодні повернутися додому…

Насправді, я сприймаю ту пісню більш ширше ніж здавалось…а чи бувало інакше з іншими?..

Завтра, після барахолки, ми підемо в той секонд і візьмемо ті модняві “райдужні” підтяжки. Як і ті червоні рвані джинси, що взяли кілька днів тому, це про бажання робити те що хочеш і виглядати так, як хочеш, просто тому що тобі це потрібно. Дивакувато? Так! Але яка різниця, якщо тобі набридло просто грати ролі котрі на тебе нав’язали  і відігравати тільки тих, ким маєш бути?

= = = = = = = = = = = =

Підтяжки не взяли, бо ж змерзли, тай в цілому цей допис дописується вже в іншому місті і місці. Але хотів завершити думку.

Ми не були “людьми для Дубна”. Ми не є “людьми для Новгорода”. Хоча в тій же Одесі виглядали б “цілком природньо”. Але ж де та Одеса, а де ми…тай чи є різниця, де ми? Чіплятись за місця це як чіплятись за людей – наймарніша справа. Бо все воно надто вже непостійне.

Ми є один у одного і це, мабуть, головне, бо сприймаємо один одного такими як є. У всіх сенсах і планах. Смішно, що одного з нас питають про те “..а ти не боїшся, як це сприйме він?..”, “..а що про це скаже вона?..” – кожен раз з того сміємось, бо ж..якщо про щось дізнається хтось зі сторони – між собою ми те вже могли обговорити з десяток разів.

Світ “цікавий” тим, що за спиною тебе десять разів обговорять, але якщо щось буде треба – до тебе все одно звернуться. В цьому загадка принциповості людей. Вони завжди ставлять свою першочергову ціль вище за своє сприйняття. Я ж, навпаки, можу перестати спілкуватись з людною, якщо це “світосприйняття” не синхронне з моїм чи, не дай боже, протилежне йому.

Зараз вже по іншому сприймаються ті слова про “I, I went to hell and back
To find myself on track
I broke the code..”, бо ж дійсно broke,

Хочу прокинутись завтра (сьогодні) у місці, де всім срати…

Як стишити вогонь, що уже палає
Де взяти стільки сили, о мій бог
Навіщо берегти те, чого немає
Цей вересень лютий до нас обох..(с)Крихітка