…не ховай себе там?
Дивно, хоча ні, не дивно. Смішно, які речі, часом, стають тригерами. Тригерами дискомфорту. Неприйнятності. Тригерами спілкування. Думок. Близькості. Але я знаю, що це початок кінця. Бо я бачу межі. Межі свободи, яку мені дають.
Я можу скільки завгодно “бубніти” про мої незадовільнені потреби у сімейних взаємовідносинах, але я, при тому всьому, відчуваю свободу – і дуже її ціную. Коли ж мова про спілкування – це, взагалі, про свободу як таку. І ні, мені не потрібні розмови про війну. Чи згадки про неї, бо я в ній і так живу. Але я хочу бути вільним, і якщо є річ, яка мене тригернула і я відчуваю потребу проговорити щось – я не хочу, щоб мені закривали рота. Щоб ігнорували речі, які мене турбують. Бо це мені важливо. Бо в цьому я бачу підтримку.
Я не хочу мати контакти, котрі визначені певним парканом, за який мені заборонено заходити, бо ж…у людини інший всесвіт, інші проблеми…інші єдинороги. Але чому тоді мені має бути справа, до тих єдинорогів, а до моїх не має? Чи ж вони не тої породи?..
“Терплю що є сили, вже майже дихати нічим
По колу зима, навколо лютий і січень
Як стрічка новин у тригерах на повторах
Мовчання це страх
Не ховай себе там..”
Я не хочу щось пояснювати, доносити їй. Бо це була як остання крапля. Бо є речі які мені не подобались. Але я бачив плюси за мінусами. Але мінуси, які я побачив ще тоді – вони не зникли. Просто я домальовував вертикальні палички до них…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.