Ми помрем не в Парижі..

Дивно було, знайшовши знайоме прізвище, побігти шукати “…а чи не ту людину я знав за часів лі.рушки”, знайти ту (та, все ж таки, не ту) людину, купу спогадів і загалом. Смішно було побачити пісню з заголовку. Бо в далекі часи я вважав, що “по розвитку, дівчата випереджають хлопців на 2-5 років”. 2-5, а не 10-15, Карле..

Обертаючись назад, я дивлюсь на події, що відбувались 12 років назад. Це вже здається таким далеким. Цьогоріч 15 років як немає батька. Майже “пів життя”. У хронології, якщо б мені було вже 60-70, то вже здавалося б зовсім далеким і примарним. Таким самим як і спогади по ті часи. Я дивлюсь на людей, котрих знав тоді – і відчуття, що вони в мені викликають, більше нагадують промінь сонця, наче в Одесі в коридорі, де сам коридор холодний, а цей промінь тебе ледь-ледь зігріває. З роками емоції згорають. Загалом, як і спогади. Я б сказав навіть, що зустрівши людину з минулого десь на вулиці, можливо нас приваблює не те, що це “та сама людина”, чи що “ви нарешті її побачили”. Вас, скоріш, привабить самообман, створений на хибних відчуттях. Тобто, це як куштувати 10 різних грейпфрутів зі шкалою гіркості від 1 до 10, а потім спробувати цукор, і тобі почне здаватись, що він ще гірший за 10 попередніх грейпфрутів.

Я маю на увазі, що наш досвід “тут і зараз” з реальною людиною буде не таким самим, якби те ж саме відбувалось 10-15 років тому. Цікаво, що за цей час людина могла тебе забути. Тож, для людини ти будеш новим лицем. Це як створити десь на форумі другий нік і спілкуватись з кимось з-під нього.

Намагаюсь якось підсумувати думку, і вона ось про що – в більшості своїй, ми закохуємось не в особистість, а в образ, котрий самі ж і створили. Тобто ми “плануємо” взаємовідносини з кимось, уявляючи щось у своїй голові. Свої типи поведінки героїв у своїй історії. Свої моменти радощів. Досвід в реальності і з реальними людьми може бути зовсім інший. І мова не про те, наскільки б відрізнялись твої відносини з людиною 15 років тому і зараз. Мова про те, що в обох випадках більшість інформації по об’єкту, яку ми отримуємо, є виключно наша уява. Відповідно до цього, чисто технічно, у нас не може викликати якесь “тепло” людина, котру ми не могли знати тоді, і, тим більше, не можемо знати зараз. Тож, можна припустити, що це саме “тепло” – воно не про людину, як таку. Воно про нашу уяву. Тепло образу, який ми самі і створили.

Можливо, всі наші спогади то і не спогади зовсім, а просто наша уява про те, як все “було”. Ми не пам’ятаємо реальних подій що відбувались, але мозок дозволяє нам бачити ті чи інші речі тільки під певним конкретним кутом. Я думаю, що саме через це у нас в голові лишається приблизно стільки ж спогадів, як коли ми з 10 снів запам’ятовуємо сюжет лише одного. Так само з 10 людей, яких знали, ми запам’ятовуємо лише тих, з ким “спогади” були більш яскраві. Інші просто зникають, особливо якщо про них ніде не згадувалось у блогах чи телефонних книгах…