Бо наші душі вже не тут лікують їх
Невиліковно хворі…
Я сьогодні їхав і слухав цю пісню. Більш того – дозволив собі її відкрито наспівувати. Мені стало сумно, що мені немає з ким поділитись тією музикою, що мене надихає. Я не побачив відгуку у людей, з якими я нею ділився. І прийшов до думки що ділитись просто немає з ким. В той же час я замислився – а що раніше мені заважало ділитись нею…з собою ж? Тут, у площині блога, який відображає мої думки і смаки.
“Я так звик бути один
Це емоційне насилля
Не вистачає частин
В конструкторі божевілля
Когось рятують лиш люди
Щоб в голову проникати
Лиш замуровано входи
В бетонні ті барикади
Зібратися до купи то для дурнів
безнадійна вся затія
Мій біль – моє натхнення , де спасіння –
невідкладна терапія
Прошу побудь , тобі ж останнє віддав
Або залиш мене в сухій землі
Як завжди розберуся сам
Хронічна втома , втомився тобою хворіти
Прошу іди я ж стільки болю завдав
Як жаль що тільки порізно
Чекає нас обох прекрасне там
Сердечна кома , пора б вже тебе відпустити
Наша любов
без води як залишені квіти
Як думки в голові
Та куди ж їх подіти”
Насправді, це пісня про самотність. Вона так знайома мені зараз. Мене не вистачає на людей і я не хочу на них “вистачатись”. Але факт фактом, що мало тих, хто мене б надихав зараз собою. Я був би радий бачити когось поруч, але всі далекі. І питання навіть не в тому, що далекі фізично. Вони духовно далекі, далекі думками. Це відчувається дуже. Тому…ділюсь з собою.
Мені подобаються емоції цього чоловіка на відео. Жестикуляція. Рухи. Він дивний, мабуть, з загального сприйняття. Але я теж дивний. Колись дивним сприймався Капітонов, а потім я закохався в його творчість. Так і тут. Тому, мабуть, поділюсь із собою. Ну…і з вами, звісно 🙂
…а ще це той самий виконавець, який завжди одразу відповідає мені на мої дурні питання у Інстаграмі. Це цінно.
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.