Або в мене фанат, або ненавистник. Схрестив пальці (хочбидругийхочбидругийхочбидругий)
Не доречно приводити постійно цитати з приватної розмови, але коли то самоцитування, то, мабуть не страшно.
“Моїх співрозмовників (реальних, тобто людей з котрими підтримую зв’язок) це…ти. Олексій, котрого знаю років так 16-17 і якого згадував як програміста (наче згадував), мужик з Нової Зеландії з яким спілкуюсь англійською. Гм…наче все. Сусідів не рахую, бо то спілкування з чіткою причиною (бо сусіди). Три людини, за яких я чіпляюсь. По кожній можу привести список на пару сторінок “чому”. “
Вчора сидів, втика на Девіанті в українське комьюніті. Думки розділились на кілька окремих потоків. В першому “і нащо?”, в другому “не цікаво”, в третьому “о…відчуваю себе плавцем у Ганзі”. Вичіпив пару митців цікавих, в іншому…я на “стєроїдах” це людина, котра цілком задовільна (вдоволена) наявністю трьох людей. Потайки я дивлюсь статистику. Потайки розмірковую, чому мене шукали в той чи інший час ті чи інші люди. Реально ж…мабуть, я не шукаю когось (в повноцінному розумінні “шукаю”, а не вчорашнє) бо й не хочу, щоб мене знаходили. Бо публічність накладає відбитки. А я тільки своїм ніком їх “наклав” на повну біографію. І я не хочу його міняти якось. Бо ж це я. І…той, що інший я. Він тим і чудовий, що він живе параллельно. Має свою історію. Творчість. Він той, хто майже не пересікається з цим мною.
Якщо я вирішу кудись злямзитись, мережа забуде, що таке revolytion. Раніше я думав, що ці ресурси будуть жити поза мною, зараз я думаю, що в певний час я стану жити поза цими ресурсами. Коли ми переїхали сюди я обнулився. Все що мав в Одесі, по суті, в нуль. Хотів би вірити, що наступна зупинка після цього переїзду стане подорожування вдвох, десь якомусь трейлері. Мене просто таки тягне якась романтика місць типу австралійський пейзажів. Чи американських пустель. Але то дуже фантастично якось. В цілому, хотілось би жити десь в іншому місці “на старості”, займатись якимись іншими справами, і робити те, що не робилось до того. Якщо пенсію бачити у 40-45, то її я б хотів зустріти десь так. Час покаже.
Мабуть останнє, про що я хотів би думати років через 10, це про десятий строк зельонського чи когось ще, та й загалом. Бо, мабуть, мене не стільки дістала країна, як те, що її наповнює. Починаючи з певних осіб, закінчуючи тим направленням, куди воно все часом рухається…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.