Робить оберт планета в тиші..

..наші долі – це просто вірші..

Цікаво, що сьогодні вона в мене грала в голові кілька разів, але я все одно відповідаю своєму правилу, і не додаю нічого окрім англомовного у Спотіфай.

Ці пісні нагадують мені певні відчуття, котрі ти можеш осягнути “тільки коли..”. Війна будь-якого українця в Канаді, і, десь, у Слов’янську – це дві різні війни. І чим ближче ти до цієї війни – тим зовсім по іншому ти її бачиш. Я можу скільки завгодно розмірковувати над тим, яка війна для людей у Києві в порівнянні з Одесою, в порівнянні з Дубно і тут, де ми зараз.

Десь у 14-му був вірш на тему “Ніколи ми не будемо братами, ані по вітчизні, ані по матері”. І, певним сенсом, він зараз відчувається по іншому. Ті люди, котрі повернуться сюди після війни і ті, хто тут знаходиться зараз – це як росіяни і українці у 2014 році після анексії. Ти розумієш мову того, хто тобі щось говорить, але ти не можеш зрозуміти – про що саме він тобі говорить. Як жебрак, котрому розповідають про омарів в ресторані.

Цінність мене тут, після того як місто було окуповано, а потім звільнено – менша, ніж якби я був тут під час тої окупації і переживав це все з цими ж людьми. Втім, ця ж цінність вища за будь-кого, хто знаходиться з кожним кілометром далі з цієї, або будь-якої точки, що є зараз крайньою східною частиною України.

Ми навчились жити у війні. Садити городи під обстріли. Пересуватись містом під звук сирен. Скорбіти через день по тому, кого ще вчора ти знав. Цей досвід нічим не викреслиш з пам’яті і це факт. Ти можеш говорити українською, носити вишиванку, класти руку на серце під гімн, котрий ти співаєш. Співаєш десь там, далеко. Де звук сирен чути тільки у зведеннях новин. Але наша українська буде різною.

Файно було розмовляти українською в Дубно, за сотні кілометрів від фронту. Але навіть вона не була тою українською, яку зараз чуєш тут. Вона може бути десять разів не “шевченківською”, але чого варті ті “гімни” на чужині?..