Вирішив вести такі собі щоденники щоб об’єктивно відстежувати свій стан. Ліків поки не приймав, тож зараз в мене досить явна соціофобія. Мені не хочеться ні з ким розмовляти чи бачитись. Особливо з новими людьми. Двері постійно відчинені, тож немає відчуття “захисту” хоча б за дверима. Не від цих людей. Просто від зовнішнього світу. В іншій палаті менше людей, але тут зі мною ніхто не розмовляє і в тому є хоч якийсь комфорт. Хочеться тиші. Хочеться безлюдності. Хочеться опинитися тим, де я сам. Ближчими тижнями це буде неможливо, тому стартовою позицією відносно ліків будемо вважати те, що зараз мене дратують шум і люди. Далі будемо дивитися, що і як.
З точки зору їжі – на вечір макарони з тушкованою капустою і…дивного вигляду суп, з, не менш, дивного вигляду напоєм молочно-білого слизу. Здається, я тут схудну ще більше.
Приїхати до мене тут ніхто не приїде, об’єктивно, як мінімум до кінця тижня. Наступного. Тож…виживаємо? Мабуть, що так…
Я був, мабуть, самим нормальним, з тих хто тут лежав, втім…не берусь казати, в якому відділенні мені було б лежати краще. Там випускають, тут ні. Якщо це має сенс в тому, який буде остаточний діагноз то ок, якщо ні…то що я тут роблю?..
Суть в тому, що саме тут мій психоз немає якогось проявлення. Тож я не буду розуміти, як ліки проявлять себе у реальному житті. Коли я буду у частині.
Технічно, я би міг бути коміссований, так як мій стан викликається військовими і всім військовим – наказами, самою службою, ідеєю комусь підкорятись, покаранням за все, що тільки можна, якимись незрозумілими статутами, котрі ніхто не виконує. Там для мене була “зона”, де за непослухання пристрелять. Тут для мене просто карцер. В якому маю висидіти близько трьох тижнів. Може менше, але важко сказати, який результат я матиму. Принаймні, замінять ліки і дадуть змогу виписувати їх на постійній основі. І то вже добре. І діагноз…маю це витерпіти..
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.