Сумна реальність

Сумна реальність полягала в тому, що я не бачу себе тестувальником. Чи ще кимось. Загалом-то, денне сприйняття того, що “всі шляхи відкриті і ти можеш бути ким завгодно” розбиваються о вечірні “наковтатись пігулок легше ніж це все..” – і слід визнати, що теперішня реальність вона саме така. Ця ідея з пігулками більш легка ніж будь-що, куди треба вкладати зусилля. Бо ти питаєш себе – для чого?. І на це питання в тебе немає відповіді. Як і розуміння. Тобто ти розумієш, що життєвий цикл того, чим ти займався увесь цей час, закінчується, а далі ти не бачиш себе ніким. Тобі подобається фотографувати, але не людей, і ти цим не заробиш. Тобі подобається писати тексти, але не ті що за гроші, а тим що пишеш ти – ти, знову ж таки, не заробиш. Тож будь-який з сюжетів повертається в точку неповернення – до тих самих пігулок. Власне, які я викинув, щоб навіть можливості не було. І можливо це все вказує на потребу в серйозній терапії. Можливо постійній. Можливо посмертній. Але не буде якоїсь терапії. Як і бажання приймати якісь таблетки. Тож все частіше виникає відчуття, що я просто така-собі бімба з заведеним механізмом. І лише питання, коли вона вибухне.

Мені не хочеться якось фіналізувати це сприйняття і ставити в ньому крапку, бо це буде крапка неповернення. Крапка у житті, певним сенсом. Мабуть вперше в житті, мені потрібна людина, котра вказала б мені що і де робити і як, щоб я отримав результат, про який вона мені скаже. І в мене не було страху чи тривоги, що щось не вийде.  Що цього самого “не вийде” не може бути.

Багато хто покладається на мене в тих чи інших питаннях, але мені не вистачає сили сказати їм, що більше на мене не слід покладатись, бо в мене немає не сил, не енергії, не можливості. Як фізичної так і матеріальної. Що не треба від мене хоч чогось чекати.

Я ходжу в тому самому одязі. Сиджу в тому самому кріслі. Але це вже не я. Бо, мабуть, я помер саме тоді, коли втратив свідомість. Має ж бути певний варіант, коли вмирає душа, а тіло продовжує жити. Це не підтверджує той факт, враховуючи що музика все ще викликає емоції, а я все ще якось формулюю думки. Але ж вже немає того відчуття цілістності себе, що було колись.

В тестах був варіант “Найбільша для мене боротьба це з самим собою” – і я завжди відповідав “Так”. Бо знав, що у спорі я не виграю сам у себе. І зроблю, завжди, так, як буде гірше. Щоб я “знав своє місце”. І так і з цими “тестувальниками” і іншим…що, якщо невдала помилка, буде дорівнюватись ще одній спробі суїциду? Що, якщо будь-яка ситуація, котра викличе паніку чи незручності, стане тригером? І тільки я про це можу казати відверто, бо цілком розумію і відчуваю, чим будь-який промах може закінчитися. І мені страшно навіть думати, що такі думки і таке сприйняття буде зі мною до останнього дня. Що кожен раз я буду боятися, що щось піде не так. Що я можу зірватись просто від постійних думок, що мені не спокійно і я не контролюю ситуацію, як от зараз з основним родом діяльності. Хочеться замислити “челендж”. 50 днів-50 таблеток. І якщо ти не досягаєш якоїсь мети за 50 днів, відповідно, рішення є…але це не є варіант. Принаймні, я не хочу так сприймати все.

Об’єктивно, я мав стати на облік у психоневрологічний, що б закрило для мене певні “омріяні двері”, і це і є той розвиток, котрий має бути. Тобто я лишаюсь у реальності цієї країни, цього місця, стаю на обліку, лікуюсь час від часу, проходжу терапію препаратами, від яких мені буде навіть важко згадати своє ім’я. І…якось живу? Бо ж, ключове слово, “якось”.

Мені б хотілось бути “Русєй котрий нічого не розуміє”. Котрий не здатен до осмислення. Для котрого “міркування то не його”. Багато хто мене сприймає таким, яким би я дуже-дуже хотів бути. Бо тоді б життя було значно кращим. І легшим. Але є той хто я є…

Я б хотів знати, як жити далі. Але все занадто, вжне, залежить від мене..