Є тип людей, яких я легко відпускаю. От вона. Живе під Луцьком. Це гріх? Ні. Ми самі там жили. Недалеко…їздить в Словаччину – це гріх? Ні…мова не про те. Це просто той фрагмент котрий був у останньому листі з одного майданчику, на який вона пише. Вона пише на російськомовному блогомайданчику – це гріх? Так.
В такі моменти у мене складається відчуття, що західна Україна це, дійсно, “окремий світ”, де немає війни, тож…можна писати на ворожому майданчику, де кожні 4.5 з 5 хочуть твоєї смерті? Так…мабуть. Бо люди з “мирного світу” – вони як золоті рибки. Не довго пам’ятають, чому вони, взагалі, на початку війни, виїжджали із своєї країни. І зручно зараз мотнутись у Словаччину, чи Німеччину, чи ще кудись, щоб “розвіятись” від цієї війни.
Була колись гра Dr. Mario. В моєму дитинстві ми грали в неї на старому телевізорі на приставці, яка була аналогом Nes. Картинка була чорно-біла, а там треба було знищувати мікробів. Білого, жовтого і червоного кольору. На монохромі білий і жовтий були як один колір, ледь-ледь відрізняючись якщо придивлятись. І от відчуття, що для цієї людини війна в монохромі. Вона є – але можна й пописати. Бо ж “війна десь там…”