Пів километра праворуч, пів километра ліворуч. Такеє…
Якась така апатія. Не від того що поруч, не від того що наступна може по мені. Просто розуміння певного Титаніка якось не покидає. Питаю в себе, скільки є часу і що за нього можна встигнути. Та й в цілому.
Мені хочеться бачити світло і якісь перспективи. Але поки що, з другим обстрілом за два тижні, локації, протяжністю в 3 км, якось то не дуже..
Мене те не лякає, це більше про ситуацію безвихідності. Типу і вас звідси не переведуть, і, за фактом, ти лише мішень у тирі. Досить дивне відчуття, і я певен, що зі сторони це виглядає значно страшніше, ніж моїми очима.
– – – – – – – – – – –
Це не заважає планам переїзду, скоріш просто плани виглядають чимось на кшталт фантазій йобнутого приреченця, котрий бачить світло перед темрявою.
Чи фаталізую я зараз? Ну…завжди є варіанти, що щось станеться, щось зміниться. Але то більше вже про щось абстрактне…бо якщо навіть не прилетить, якось довчать, розкидають по частинах. Виходячи з нинішньої реальності мабуть менший шанс попасти під обстріл “десь там”, ніж тут…
– – – – – – – – – – – –
Хочу тішити себе, що все буде нормально і як хотілося мені. Але все настільки не залежить від мене, що не хочу себе обманювати марними обіцянками. Я не можу гарантувати собі, що не попаду під обстріл, в тому числі ракетний. Що лишусь цілим. А це вже саме по собі перекреслює всі мої плани і мрії, котрі були ще пару тижнів тому. Відверто срати вже на те відношення і загалом, тут би просто пережити те все цілим, а там буде видно, куди мене далі закине це життя.
Мої гойдалки зараз це не про гойдалки, просто організм не може знайти собі спокійне місце в цьому хаосі..