Позначка: військове

Легкість

Помітив, що після служби (чи, скоріше, спроби самогубства?) зникла легкість до написання текстів. Тобто тобі важко про щось яскраво поділитись, хай ця і “яскравість” лише у твоїй голові. Ти просто пишеш сухий текст з фактами, не більше і не менше. Я задаюсь час від часу питанням, чому так. Приходжу до висновку, що з “військовою частиною” вмерло ще й щось емоційне. Чи воно зникло ще до того?

Є речі, котрі явно нанесені психіці військовим досвідом, але ти не можеш вимагати за це якогось відшкодування від держави, хоча і мав би на те повне право. Але в такі моменти рахується, що “держава тобі нічого не винна”. А що винен тоді я їй? Мабуть, що теж нічого.

Я знайду в собі сили і натхнення для того, щоб писати тексти. Бо для мене це своєрідна медитація. І до фотографії повернусь повноцінно. Просто потрібен час організму щоб відновитись і знову бути собою, або навіть більше. Тому зараз просто проходжу таку собі внутрішню реабілітацію…

“Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?..”

Що ж. Вдома.

Що ж. Вдома. І якщо вже частина, в якій я служив, у всіх сенсах “відправила мене лісом”, це не означає що війна скінчилась. Тож…вже знайшов, якій частині і яким людям буду допомагати. А саме частині, в якій служить одна дуже добра людина, з якою я проходив навчання.

В когось мінус, в когось плюс…хоча і по своїй частині закрию певні питання по раціях..

Якось життя спростилося..

Миєш, прибираєш, їздиш, робиш – і так по колу. А…іноді ще щось вчиш. В іншому…більш плоского життя давно вже не пам’ятаю…

Скоро його кудись хильне. Тож…не звикай до когось бо чогось. Всяк все зміниться…

..As I look into your eyes
And I can see the lies you tell me
You sell me
Keep covering my mouth
The truth is coming out about you
About you..

Кращий варіант

Завжди є кращий варіант для тебе і для когось іншого. Тобто ти маєш вибір – щоб краще було для тебе, чи краще для когось ще. У випадку проходження служби, наприклад, в мене, як мінімум, не гірший варіант. Бо знаю, як живеться іншим і в яких вони умовах. Тож не маю права скаржитись.

Замислився над тим, який не гірший варіант у площині закінчення війни? Для мене зараз то зрозуміло – чим швидше, тим краще. А у площині країни? Почув новину, що “план Трампа” це про “надання можливості бити зброєю по аеродромах+володіння територіями які були станом на 24 лютого 2022 року”. І, як на мене, об’єктивно, то не гірший варіант. Бо хто зна, скільки людей має бути втрачено, щоб захопити це все силою. Скільки сімей зруйновано, дітей не народжено, і так далі. Тож…чи кращий це варіант “для нас обох”? Можливо…

Було б файно вже взимку чи на весні повернутися додому. І не тільки мені, а всім, кого я зустрів в “учебці” і тут. Щоб могли зустрітись, посидіти…щоб всі були живі…і я перестав відстежувати, коли людина була останній раз в мережі…

Відлига

Трішки легше стало, бо стало відомо куди. Смішно і епічно, що штаб у Одесі. Епічно, що неподалік кладовища, тож зможу побачитись з малою. І це, мабуть, одне з найприємнішого. В іншому…відчуття, що буде щось більш профільне по хобі, тож не так вже й погано це все може закінчитись. Будемо бачити завтра-післязавтра, коли попаду фактично у якесь місце, де ми і будемо. Звісно, це не під Ніжином, але теж не гірший варіант. Принаймні, я на це сподіваюсь.

Певна радість є і в тому, що інші також попаді більш менш туди, куди вони хотіли. Тож…без жертв? Ну..мабуть. час покаже. Але там мені всяк буде легше себе знайти в проявити.

Далі буде… 🙂

Вижу цель, но не вижу смысла..

День за днём, пролетают быстро…

Щось кудись пішло, але що і куди – не зовсім зрозуміло. Налякав я їх? Чи, навпаки, розізлив? Мабуть, вже й не суть важливо. Але шуму я тут мав все одно більше, ніж багато інших. А шум дозволяє хоч якось виділитись з натовпу. Цього достатньо? Авжеж!

Люди зустрічаються досить різні, багато з особливостями, загалом психічними. Але фізично теж є багато людей з особливостями. І це слід враховувати саме тобі. Поки ти тут.

Життя нагадує Жовту стрілу, де хтось з пасажирів був у потязі і був його частиною, а хтось просто їхав на ньому. І здається, що я все ще їду десь ззовні. Наскільки це можливо, висунувшись з вікна.

Один хлопчина сказав, що я нічого не шарю в армії, тому не можу казати що “армія то срака”. Що забагато пролежав у лікарні. І все таке. Але ж, справа в тому, що я ніколи в не казав про себе, як про бравого вояку. Я той, хто просто пише історію. Часом свою, часом чиюсь..

Колись, на Чкаловському..

Був напис. Він мені дуже полюбився. Напис був на верхній перилці моста над морем. Він був таким “- Скільки метрів треба, щоб тебе почули?”. Там само фігурувала в відповідь, на це риторичне питання “- Думаю, висоти цього моста вистачить”. Скільки разів ми не спускались по шахті ліфта, але жодного разу не вдалось перевірити цієї інформації – скільки ж..

Йшов 2024 рік. Пройшло рівно пів життя. Чи змінився я? Так. Зараз я розмірковую, скільки пострілів бойовими патронами треба зробити у повітря, чи…ще кудись, щоб мене почули? Скільки пострілів з тих 500 я маю зробити, щоб ви зрозуміли, наскільки я ненавиджу зброю?..

З хворобою наввипередки

Якось змирився, що три найближчі тижні буду хворіти і, при цьому, працювати що є сили. Загалом, саме ці три тижні будуть показником, на що я готовий піти заради цілі.

Що буде, якщо ціль не буде досягнута? Перепочину, пролікуюсь, і далі єбашити цей світ у бік того, щоб він ставав таким, як треба мені.

Багато хто змирився з тим, що його чекає. Бат..як там, м? ..I’m designer.. тож сам буду будувати свою історію. Я не буду йти по головах. Я просто буду робити все те, що не роблять інші. Це і є мій секрет.

Хотілося б битись за славетну ідею і все таке, але, на жаль, я зрозумів що для цієї країни і системи я просто хробак. Ви ж кажете, що “українці б’ються до останнього”. Тож я українець по паспорту. По внутрішньому світу. Але я українець не тої України, котра виборюючи свою свободу стала катувати своїх же “синів”. І ніколи не пробачу і не зрозумію, чому ці всі виродки, що їздять тут київщиною на своїх теслах, виїжджають на людях, яких я тут зустрів. Вони ніхуя не зупиняються, навіть, коли бачать перед собою колонку військових. Молодих і старих. Вони летять по своїх справах, і мені не шкода, якщо по тим виродкам щось прилетить. Мені шкода, що постраждають звичайні люди. Ті, кого я бачу кожен день…ті, з ким я проходжу це навчання..

Чи українці ті, хто здоровий, і, в той же час, відправить замість себе діда, котрому під 60-т?..це питання для вас, не для мене..

Захищено: Чому я не буду солдатом

Після доби на вилазці, збираємось пішки додому. Один сержант каже “у нас є три години щоб дійти 5 кілометрів. За цей час можна не тільки дійти, а і виїбати цілий взвод жінок”. І що цікаво, середньостатистичний рашистський солдат міг би сказати щось подібне. Бо знечещування жінок воно однакове. І там і тут це роблять солдати зі званням і без.

Йду собі повз доріжку, слухаю Yonak’у одним вухом, думаю про чоловіків, котрі цьомаюуцься десь у Чехії. Не так огидно, якщо чесно, як вищезгадана історія, котру чую відносно жінок не перший раз. А що кажуть про жінок-військових вам краще й зовсім не знати..рівноправ’я процвітає..

Два -три тижні я буду тим, ким мене хочуть бачити. Якщо та, умовна, домовленість чогось та варта. Як ні, то…перша танкова (думаю) завжди рада..