Цей лютий дуже лютий…

..але він не переміг?..

Є така думка, точніше була, що переживати ці події, знаходячись тут, легше, ніж знаходячись деінде. І все, мабуть, умовно. Одна точка зору – ти там і тобі подобалось тут. І тоді ти сумуєш за домом. Інша – ти там, і ти обживаєшся там, не думаючи про дім. І тобі комфортно, не дивлячись на те, що відбувається з твоїм домом. Будь який варіант правильний. Якщо щось таке можна вважати правильним чи ні. Але я про інше.

Багато чого сприймається важче. Багато чого викликає в тобі стрес, котрий ти можеш навіть не помічати. Ти на голках кожну мить. Кожен раз коли вимикають світло не по графіку – тебе перебирає лють. Бо ж краще 2 годити в день, але стабільних…чи починати щось робити, і не знати, чи зможеш це завершити. І якщо є тортури водою (коли, наприклад, тобі на лоба крапає по краплі води), то ввімкнення світла спочатку по графіку, а потім аби як, без надавання якоїсь чіткої інформації, це щось типу тої ж тортури. Коли ти не можеш зібратись в ціле і щось повноцінно робити. І так, ми живемо під час війни, але відчуття, що наша влада теж частково винна в тому, що немає якоїсь чіткої інформації по тому, що і як буде відбуватись по світлу. Щось на кшталт “орієнтовне відключення 2-3 години”.

Є багато речей що бісять. Дуже. Дуже часто життя нагадує квест у дусі “заїбусь, але добьюсь”. Коли ти робиш щось через силу. І от зараз все життя відбувається через силу. Кожна справа робиться через силу. Бо морально ти просто вже не витягуєш це все лайно з цими клятими графіками. Щоб знати, як ми зараз живемо – просто уявіть, що “на помитися” в тебе може бути виділено 2-3 хвилини. Бо ж можуть відключити світло. Білизна може стояти у пральній машині по 12 годин. Теж саме стосується “кексиків” і подібного. Що в магазині продавчині можуть при світлі ліхтариків записувати у паперовий журнал все те що ти придбав, бо ж світла на роботу техніки немає. Половину магазині не працює, ті що працюють – за нал. А нал можеш запхати собі у…ну ви зрозуміли, бо банкомати, котрі видають цей самий а-нал, не працюють…че-ре-з-сві-тло.

Похуй на все. Просто похуй. Просто на все. Витримаємо, переживемо, все таке. Часом не дуже розумію нахуя, бо ж, суспільство не зміниться з його багатьма косяками. Ідеї європейського життя десь у 15 років і десь у 30 дуже відрізняються. В 15 тобі цікаво, у 30 тобі похер, частиною чого буде твоя країна. Твій світ, загалом, це не країна навіть, а коробочка, площиною 10 метрів, в котрій тобі зручно знаходитись. Якщо подумати так, то навіть трейлер це та ж сама коробочка, з приблизно тими ж самими 10 метрами…

Збоку від мене стоїть комп’ютер на Райзені 5-5600Жо, 32 Гб пам’яті, 500 Гб ССД+3 чи то 4 Тб ХДД. А пост я набираю з хромбука, котрий коштував мені 10 баксів. Він підключений до монітора, котрий живиться від батареї ровера і перетворювача 36-12 вольт, котрий я робив бог зна нащо. Бо ж світло було завжди. А зараз я найфартовіша людина, з 6 батареями до роверів. Реальність така, що тобі зовсім не вйобся дорогий і потужний комп’ютер, котрий немає чим заживити і значно економніше сидіти за хромбуком, з батарейкою на 10 годин.

Реальність людей “десь там”, у тому, яке вінішко вибрати до вечері. Реальність людей “десь тут”, у тому, …ай, не знаю. У кожного, мабуть своє. Свій світ. Зараз, загалом, світ кожної людини, що живе тут, це історія для окремої книги. Бо ж кожен по свому виживає. Хтось буде онукам чи дітям розповідати, як він їхав мінним полем. Хтось, як сидів у карцері. Хтось, як готував їжу на пічці, розташованій у дворі п’ятиповерхівки. Найхуйовіші історії будуть у тих батьків, хто був за межами цього. Бо їх історії будуть нагадувати хуйовий голівудський фільм, про те як вони сиділи в ресторані, і жували слюні…і це смішно. Мабуть про це було у Віті, у “сміх після сльоз”.