Шукаю порятунку у паралелях. Не дуже розумію сам яких – це як зв’язати в одне ціле емоції, образ, думки. Такий собі образ ікони, котра сшита з кількох трупів…голова одного, тіло іншого, руки і ноги зовсім інших. Коли видавлюєш прищик, перед тим як він “вийде” – самий найболючіший момент. А потім ще болючіший. Тільки пов’язане з людиною. Поки я той прищик не чіпав, жилось якось легше. Чи леКше. Як кажуть часом.
Від чого б я не лікувався, я знаю що є часи коли буває гірше. Мені соромно за прояви своєї люті, коли вона викликана розпачем від того, що лікування не так швидко йде як хочеться. Зараз мені гірше емоційно, бо надто вже часто той образ приходить до думок. Він не про “якби ж…”. Він, певно, про біль, який лишився. Не дивлячись на час.
“И в каждой клетке нервов горит свой вопрос, но ответ не найти…
Но так ли я уверен, что мне нужно знать ответ?
Мой последний куплет давно уже спет,
Так было и так будет много-много лет, и нет другого пути.
Так не пугайся если вдруг
Все в порядке. Просто у меня открылись старые раны”(с) Науменко…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.