Відповідь ні…

…справа завжди в мені?..

Насправді, то таке дивне відчуття, коли до тебе доябуються на блокпості. Одній половині лячно (бо ж в якій країні ми живемо?), іншій…по*уй? Мабуть що…бо ти знаєш помітку у своєму військовому і якою ціною вона далася тобі.

Коли ми були в Одесі, в перший же день (протягом перших двох годин, ок) до мене встиг хтось підійти в центрі і щось від мене хотіти. Він мене перепитав “чи місцевий я?” – і важко відповісти, коли з цим містом тебе об’єднує 27 прожитих років, з іншого ж боку 7 років ти живеш поза його межами.

Так само важко мені зараз сформулювати своє відношення до збройних сил як таких. Бо ж мені дзвонять у неробочий час, кажуть “нам нужна пилка. І зі знижкою для зсу”. І от однією частиною я теж був тими самими “зсу” (і, до речі, хтось пам’ятає, щоб я просив мені на щось зібрати? На бронік, там, 17к, чи на більш легку каску 8-10к). І от, коли в мене просять “знижку для зсу” після того, як ці самі “зсу” мене ледь по другому колу до себе не записали, то якось…якось відверто гидко від того всього. Від того що замість захисників з людей зробили таких собі гопників. Котрі з одного боку можуть до тебе доїбатись “с повєсточкой”, з іншого хочуть від тебе чогось, хоча в них є 20+к зарплати, а в тебе немає.

Живучи в межах країни, я не відчуваю себе її частиною. Бо я, певним сенсом, в цій країні вмер. Бо ця країна, певним сенсом, вмерла в мені…