А в наших втомлених очах відбивається світанку сонце..

Нехай мої холодні руки зігрівають твоє лице
А ми сумні і п’ять хвилин, як незнайомці
Та мої руки досі на твоїй щоці, на твоїй щоці…

Взагалі-то тут мав бути допис рефлексії на тему “чому все так як так”. Але я згадав, що зараз для мене найкраща рефлексія це творчість. Тому не дивно, що все буде саме в такій формі.

Сьогоднішня робота заснована на пісні українського автора Владислава Хохлана (Hohlan), а саме “Незнайомці”.

“У мені ніби щось квітло
Та вмить перестало
Лише ти знаєш правду
Мені цього замало
І де б не шукав зраду
Де б мене не носило
Зрозумів що лише
Десь там так боляче гріло
Пекло
Прийми мене , убий мене
На ранок зроби вигляд що нічого не було..”

Наразі (з новітньої історії) в мене є одна людина, до якої я повертався двічі. І кожен раз я питав себе, для чого це робиться. Яка ціль цього. Чи потрібно це людині? Що це дасть їй і мені самому? І кожен раз я вибачався. Пояснював, що стало причиною. Намагався бути корисним для неї. Бо я люблю цю людину. Крізь роки, є речі за які ця людина знаходиться на особливому місті в моєму світі і серці. Є небагато людей, яким я довіряю. І вона саме така. Чи присвячений цей допис їй? Ні. Я навів приклад, що для мене виникнути в житті когось завжди має причину. Внутрішню чи зовнішню. І тут вчорашній коментар.

Дивно, коли ти не спілкуєшся з людиною з добрих років…а вона, натрапляючи на допис, знає, що він саме про неї. Хоча якихось прямих наведень в ньому не було, бо я ціню чужу приватність і не прямо, не якось натяками, не вказую на людину. Але тим не менш.

Дивним чином мені надійшло повідомлення, що коментар був від Анни, я здогадуюсь, через що відбувся збій, але мені легше було видалити проблемний допис, ніж розбиратись чи дійсно воно так.

---

Наші взаємовідносини завжди були дивні, починаючись від стосунків у 15 років, які закінчились тим що від мене пішли до іншого, закінчуючи тим що час від час виникаючи в житті. З тих чи інших причин в тих чи інших місцях. Останній раз, після переїзду з Одеси, спілкування стало в мені викликати дивне відчуття, що я всього на всього “запасний аеродром”, який все ніяк не звільниться. Але чи потрібно було, щоб він взагалі звільнявся за всі ці 20 років? І тоді спілкування закінчилось з мого бажання.

Я б міг, на прикладі Вінні, вважати, що кожна людина не випадково виникає в нашому житті, і що наші шляхи з нею перетинаються допоки вона не виконає в нашому житті якусь задану їй роль. Але я не хочу в це тікати. Я не ігнорую співпадіння, коли одній людині сниться інша, та якось натрапляє на блог і (раптом) пише коментар, і це все якось пов’язане і має якусь ціль. Але й не хочу цим жити. Бо я, насамперед, за здорові взаємовідносини між людьми. Тут, мабуть, доречно, додати другу цитату…

“Давай залишимось вдома
Хоч і світла немає
Телефон не потрібен
Коли вона обіймає
І хоч скажеш що завтра
Ти станеш іншою мила
І в нас вогонь запалає
Ти ж тільки цього хотіла..”

Якщо вже вірити в долю і все таке інше, то нехай це буде другим дописом, на який тобі доведеться випадково натрапити. Колись. Неважливо коли. І я б хотів знати, для чого ми потрібні в житті один одного. З твоєї думки. Хто ми є один для одного. Бо ж в коментарі фігурувало слово “знайомого” (не друга, чи ще когось), і, мабуть, в цьому сенсі ця пісня дуже доречна своєю назвою. Бо, здебільшого, зараз ми саме незнайомці.

Якщо ж відповіді на це питання в тебе немає, мені дуже хотілося б, щоб ми більше не виникали в житті один одного, Не через місяць, не через рік, не будь-коли. Бо я щиро не розумію, для чого я тобі потрібен.

“Пекло
Прийми мене , убий мене
На ранок зроби вигляд що нічого не було..”

ps але ж я знаю що ти не прочитаєш. І потім знову виникнеш колись. Бо ж бо…