Автор: talisman2707

Хочеться просто людського…

Вмерти…просто вмерти… Бо я не бачу більше життя, в мене відібрали саме дороге і цей біль не передати словами… А жити з цим нестерпним болем я більше не хочу… І про допомогу нема кого попросити, тож, виходу й немає…Чим гірше йому, тим гірше і мені, бо я знаю що ми більше не побачимось, і тому сенсу в такому житті я не бачу. Мене охоплює такий відчай, що , не дивлячись на те що в мене є свобода, я вже не живу, бо мене паралізувало, я не можу нічого… І розумію , що всі мої скарги мабуть пусті… Але ж я кожен день планую як померти, вимірюю всі варіанти які мені доступні… Сьогодні стала вже різати руку, добре що хоча б вчасно зупинилась… Ніколи не думала, що моєю мрією може бути смерть разом з коханою людиною. Але в мене відняли і це…

I need help…

Зараз я визнаю , що мені потрібна допомога. В мене не має сил, а ні фізичних , а ні емоційних. Коли ми переїзджали я казала, що це були мої останні сили і я не помилялась. Я виснажена, безпорадна і слабка. Я не бачу де мені черпати ці кляті сили! Всі кажуть відволіктись, всі кажуть ” все буде добре”, всі кажуть “не панікуй” і ” вір у дива”. Але дива створюєм ми самі власними руками, інакше ніяких див не буває. Але люди котрі так кажуть не проходили мій шлях, не проживали моє життя, не відчували мої емоції. Все це складно комусь пояснити, але я знов почуваюсь самотньою, не одинокою, а саме самотньою.
Я дійшла до того, що я просто нічого не можу, не можу працювати, не можу навіть розмовляти, не можу виходити на двір і… просто не можу жити. Мені здається вже не поганою ідея потрапити до псіх лікарні, бо може там я зможу набратись сил… Бо мене вбиває моя безпомічність, безпорадність, бо я нічим не можу бути корисною для єдиної людини у світі, в котрій я бачу сенс йти до кінця.
Це все можна порівняти з тим, що цілу людину розділили навпіл і кожну окрему половину змусили жити саму по собі. Без однієї руки і ноги, без ока, без серця тощо…
Я просто втрачаю жагу до життя. Втрачаю шлях куди йти далі, а головне навіщо? Так, буває, що хочеться розтрощити весь світ, цей клятий світ, котрий я просто ненавиджу разом із людьми. Бо віру в людей я втратила давно, зараз я втрачаю себе…

Іноді…

Іноді я відчуваю себе марною, марною настільки, що здається що світові без мене краще.

Іноді мені здається, що моє серце просто розірветься у мене в грудях, просто від того, що я абсолютно безпорадна, що я нічого не можу зробити, що я даремно дала надію. Нехай примарну, але надію, нехай не від мене все залежить, але я все одно ланка в ланцюжку, найслабша ланка.

Іноді я думаю, що якби можна було відключити своє життя на клацання пальців, я б це вже зробила давно.
Я не можу винести того, що я нічого не можу зробити, нічим допомогти і нічого не змінити.
Цей світ створений просто не для мене, я не розумію його правил і не приймаю їх.

А завтра осінь за календарем…

“…І хтось ще просить потримати літо,
Та вулиці вже сповнені дощем,
І вітер завива несамовито.
Так швидко нас покинуло тепло,
Серпневе сонце попрощалось рано.
А осінь неминуча. Ось воно:
Це твоє перше дощове сопрано.
Це перші твої кроки так звучать
Нестримною вечірньою грозою.
На вулицях усі кудись летять,
А я стою й милуюся тобою.
Ти прикрашаєш кожен закуток
Своєю золотавою ходою.
Дозволь мені зробити цей ковток
І впитися твоєю глибиною.
Впусти мене на мить в своє шатро,
І сповни мене мудрістю своєю.
Я одягну тепер нове пальто
І вийду в світ осінньою зорею.”

Жизнь взаймы.

Жизнь взаймы – это фраза уже давно вертится у меня в мозгу. Только суть не такая как у Ремарка. Вся жизнь на потом откладывается. Сейчас я не могу заниматься творчеством – нет места, обустраивать уют нет смысла. Будет дом и для всего этого будет и место и смысл. Только с каждым днем ощущение, что я просто стираю следы своего существования из жизни.