Категорія: Кіно

Подивились Слідчий (2007)

Скільки акторів потрібно для цікавого фільму? Відповідь вас здивує… Продовжувати читання Подивились Слідчий (2007)

Подивились Плаття (1996)

Фільм Плаття, також відомий як De jurk/The Dress – артхаусний проект голландського режисера Алекса ван Вармердама, який також зіграв в ньому одну з головних ролей.

Це історія про кількох різних людей, яких об’єднує єдина річ – плаття, з яким вони стикаються в різних моментах свого життя. Що ж такого цікавого в цьому фільмі, що я вирішив про нього згадати?

Рідко коли можна побачити фільм, в якому головним “персонажем” виступає річ, життєвий шлях якої тут і показано. Вона починається з малюнка дизайнера, який побачив своє натхнення в іншому платті, під час сварки будівельників працюючих на вулиці і жителя однієї з квартир З квартири лунала досить одноманітна індійська музика. Під час конфлікту на вулицю вибігла жіночка у вбранні, референсом якого і став дизайн майбутнього плаття. Цікаво, що сам сюжет буде розвиватись наче нитка від цього самого плаття, котра зачепилась десь за гілку і потягнула за собою череду подій.

В цьому фільмі є ідеальне поєднання артхаусу, еротики, трилера і комедії. Картина показана в такому ключі, що вона не може в тебе викликати якусь одну емоцію, тому кожну секунду емоція змінюється – від переживання за головну героїню через епізод, який з нею трапився, і з елементами комедії, котрі тут розбавлені сценами з оголеним тілом.

Я б навіть провів певну алегорію з тим, що життєвий шлях плаття тут дуже нагадує життя людини, розділене на кілька етапів, серед яких дитинство, юність, молодість, “друга молодість”, старість і смерть.

Важко сказати, чи хотів автор фільму зробити певну прив’язку до того, що як річ виникла під час конфлікту, так своєю подальшою історією вона і демонструє, що не може нести якесь світло чи добро, бо ж саме через плаття люди, як правило, стикаються з проблемами. Втім, також актуальна думка що ти не можеш знати історію, яка передувала тому, як річ потрапила до тебе, і іноді ці історії можуть навіть переплітатись.

З іншого ж боку фільм досить важкий, бо в ньому присутні певні елементи насилля до жінок, через які може бути неприємно його дивитись. Тому б до списку жанрів я б додав, мабуть, ще й трилер.

Чи раджу я його до перегляду? Так. Це той самий фільм, котрий викликав достатньо емоцій, щоб було бажання про нього написати. Ставлю йому сміливих 8 з 10.

 

Подивились Краса по американськи (1999)

Чи дивно дивитись дорослі фільми твого дитинства?.. Продовжувати читання Подивились Краса по американськи (1999)

Подивились Вбивства – мій коник, люба (2009)

Раніше дуже популярним був жанр “романтичних бойовиків”, де не дивлячись на стрілянину, ниткою що сшивала увесь сюжет була…любов. Дуже дивно було натрапити на такий фільм зараз, хоча за фактом фільму вже 16 років як. Тож…чи варто його дивитись?

За історією Тоні Рікарделлі професійний вбивця, котрому щастить у всьому окрім, звісно ж, кохання. Він відкрита людина, і коли потенційні партнерки дізнаються про рід діяльності Тоні – одразу ж передумують створювати з ними відносини. Та…чи всім важливо, чим саме займається Тоні?

В той же час, дівчина Юлія, котрій, навпаки, не щастить в усьому окрім кохання (у Юлії справа йде до весілля), має отримати рукопис від відомого письменника (Пуцо), але той до неї так і не потрапляє, і вона вирішує сама відвідати письменника, щоб привезти його на презентацію нової книги. Саме в цей момент і пересікаються шляхи Тоні і Юлії, втім…є один нюанс – Тоні замовили вбити Пуцо, тож доведеться імпровізувати і грати роль того самого відомого письменника.

Не дивлячись на те, що сюжет фільму немає якихось неочікуваних поворотів і досить прямолінійний, фільм цікаво дивитись до останньої хвилини. Тут є досить тонкий гумор, котрий більш близький до французьких комедій (цей фільм німецький), і який зшиває усі сюжетні нерівності. Юлію зіграла Нора Чірнер, відома за іншими комедійними (і не тільки) ролями.

Якщо вам хочеться якусь легку комедію на вечір – думаю, цей фільм вам зайде. Ставлю 8.5 з 10 🙂

Подивились “У будинку” (2012)

Є такі фільми, в яких ти не дуже розумієш що буде далі, але тобі просто цікаво дивитись. І…фільм “У будинку” – це якраз один з тих випадків, коли ти до останнього моменту не можеш відірватись від історії, котру тобі розповідають.

Клод учень восьмого класу, який з небагатьох зміг зацікавити свого вчителя – викладача французької літератури на ім’я Жермен. Справа в тому, що його твір заснований на історії, котра пов’язана з іншим учнем з цього ж класу – Рафі. Але одним твором історія не закінчується, тож вчитель буде отримувати нові глави твору, якийсь Клод пише з натури. Чи…зі своєї голови?

Сучасне кіно час від часу творче підходить до манери розгортання сюжету, тож зустрічаються фільми, де про події нам розповідають певними фрагментами чи від лиця різних осіб, що дозволяє нам з певним тоном заглиблюватись у сюжет, відкриваючи певну таємницю. Франсуа Озон в цьому фільмі не став використовувати якісь незвичні прийоми і розповідає все як є, поступово розкриваючи історію яка відбувається в реальному часі. От тільки чи варто вірити всьому, про що напише хлопець, котрий вчиться у восьмому класі?

Його вчитель з дружиною, якій він читає нові глави робіт свого учня, ставлять під сумнів те, що історія розвивається саме так. Більш того, вчитель радить учню трішки змінити тон розповіді – приділяти більше часу тим чи іншим моментам. Через це тобі стає важко зрозуміти, куди взагалі може вивести цей шлях, так як з одного боку учень робить дії, про які вчитель мав би комусь розповісти. Учень, в свою чергу, наче грається зі своїм читачем, заводячи сюжет оповідання в такі повороти, що іноді це починає лякати, але ж…чи часто ми можемо відірватись від цікавої книги чи серіалу, якщо автори зуміли нас зацікавити? Тим більше, що вчитель Клода сам письменник (щоправда, не вдалий), тож в нього є свій погляд на те, як все мало б розвиватись у книзі.

Фільми Франсуа Озона це картини, котрі ти або полюбиш всім серцем, бо вони “саме такі”, мають свій шарм і свій смак, або…не зрозумієш, і скажеш що фільм дурня. Тож не дивуйтесь, якщо в описі під цим фільмом ви знайдете як хвалебні відгуки, так і більш негативні. На мою думку в цій картині автор дуже вдало зміг розповісти історію, через що ти очікуєш наступної глави розповіді так само як і вчитель Клода.

Чи вартий фільм перегляду? На мою думку так. Рідкий випадок, коли фільм тримає твою увагу до останнього моменту, при тому не в напруженні, а в якійсь легкості оповідання. Ставлю фільму 8 з 10 🙂

Подивились фільм OXV: The Manual (Частоти, 2013)

Цікаво, що останні два фільми мали певний “синхрон” в ідеяї, але “Частоти” ми дивились кількома днями раніше. І..це фільм, котрий захопив своєю ідеєю.

Суть історії полягає в тому, що з народження люди мають або видатний рівень вдачі/знань, або ж можливість сприймати емоції. Відповідно, чи геніальнішим ти є, тим для тебе важчі такі речі як почуття і емоції. Це все позначається як “частоти”. Чим вища ця сама частота у людини, тим більших досягнень вона може здобути. Вважається, що люди з низькою частотою не можуть її якось збільшити. Більш того, хоча існує таке поняття як “протилежності притягуються”, тут навпаки – чим більша різниця між людьми, тим сильніше сама природа і навколишнє середовище не дає можливості цим людям бути разом. Але чи все так одностайно?

Фільм має кілька глав, і в кожній історія показується від лиця того чи іншого персонажа, що дозволяє нам побачити хід думок і розвиток подій очима тієї чи іншої людини. Тобто нам дають об’єктивну картину намірів і дій кожної сторони. Одна з глав розповідає про хлопця на ім’я Зак, котрий народився з низькою частотою і якого не дуже хотіли бачити у “спеціальній школі”. Не дивлячись на те, що вчителі не радять його батькам залишати його в цій школі, так як він не буде мати якихось серйозних досягнень, батьки, все ж таки, вмовляють лишити його і далі навчатись. Не дивлячись на те, що хлопець відрізняється від багатьох, він знаходить собі друга в лиці хлопчика на ім’я Тео, котрий протягом всього життя намагається допомогти Закові підняти свою частоту до вищого рівня. Кінцева ціль, як стає пізніше відомо, полягає в тому, що Закові подобається дівчинка на ім’я Марі, частота якої настільки висока, що з одного боку вона вважається надто геніальною, а з іншою їй не дано відчути якісь емоції, в тому числі почуття любові. В той же час їй хотілося б дізнатись, як це, тож вона має свою зацікавленість в тому, щоб експерименти, котрі проводять Зак і Тео мали свій успіх.

Першу половину фільму ти не дуже розумієш, про що саме йде мова і чому цей фільм треба дивитись, але з кожним новим епізодом і подальшим розвитком історії приходить розуміння того, що відбувається, а фінал, і зовсім, закінчується з неочікуваною думкою про те, яким може бути вирішення ситуації що склалась.

Не хочу спойлерити сюжетом, тож просто пораджу до перегляду. Моя власна оцінка 9 з 10 🙂

Подивились Ґаттака (1997)

Дивовижно дивитись фільм про майбутнє, коли сам фільм виходив…27 років тому?..

Головні ролі у фільмі виконали Ітан Гоук, Джуд Лоу та Ума Турман. Історія розповідає про те, як…у світі існують “ідеальні” люди, створені з найкращого біоматеріалу, і…просто люди, котрі з’явились на світ більш звичним для нас шляхом. В першому випадку вони, майже, приречені буди успішними і насолоджуватись життям і досягненнями, у другому вони…просто приречені. При народженні батьки вже знають, від чого, скоріш за все, помре їх дитина і у якому приблизно віці. Тож ти не будуєш плани про світле майбутнє, а просто чекаєш того, що тобі “спрогнозували”. Але чи всі прогнози мають відбутись?

Фільм розглядає ідею класовості крізь призму того, що жива істота, котра отримала шанс на життя, може намагатись змінити свою долю і стати тим, ким, за думкою вчених, вона стати не могла. І тут важко сказати, наскільки ця ідея не може існувати в реальному житті, бо ж часто ми стикаємось з тим, як люди з інвалідністю отримують спортивні досягнення на одному рівні з людьми без вад. Як люди, котрі не мали “дорогої освіти”, пробиваються і знаходять свій шлях завдяки геніальності ідей, котрі у них виникають. Але у фільмі це більше показано не крізь шлях довгих тренувань, а, здебільшого, завдяки вмінню пристосовуватись до реалій і використовувати їх по-своєму.

Цікаво, що ти можеш дивитись фільм вже далекого 1997 року, і бачити в ньому цікаву ідею, добру гру акторів, сюжет, котрій тобі цікаво дивитись. І, в той же час, зараз ти не можеш знайти фільм, котрий мав би хоч якусь ідею, через яку б ти сказав, що так, “це хочеться подивитись..”

Я б поставив фільму 8 з 10 і..загалом, радив до перегляду, якщо не знаєте що подивитись ввечері 🙂

Подивились Звірі, які чіпляються за соломинку (2020)

Південнокорейський нео-нуарний кримінальний триллер. Який він?

Як це часто буває, історія починається з “зайвих грошей”, котрі знаходить один з героїв. Але ж якщо є зайві гроші – завжди є ті, кому вони потрібні. І картина отримує неочікувані повороти І переплетіння серед персонажів, історія яких здавалося б не мала якось перетинатись одна з одною.

Фільм поділений на глави, і якесь розуміння того, що саме відбувається на екрані, приходить до тебе лише тоді, коли ти дивишся десь другу-третю історію. Для людини, яка не дивилась раніше південнокорейські фільми, половина персонажів виявляється схожими один на одного, від чого ти ще більше починаєш плутатись між тим хто є хто, і чого він жадає в тій ситуації, в якій опинився. І коли до тебе приходить це розуміння – фільм починає грати зовсім іншими барвами, і в тебе складається відчуття, наче ти склав якийсь надважкий пазл.

Що цікаво, не дивлячись на певну плутанину, якщо в загальному подивитись на хід історії – тобі її показують у вірному порядку і зі всіх боків. Але все одно пів фільму тобі здається, що якийсь алкаш вирішив розповісти тобі анекдот, котрий він вважає дуже смішним, а за фактом він втратив половину деталей, від чого анекдот став вже не смішним, а досить сумним. Так і тут – комедійність певних моментів вважається такою, коли ти бачиш все це на екрані, але якщо хоч на мить уявити, що все це відбувається насправді – одразу стає ніяково.

Мені фільм сюжетно і по тому, як все розповідається, нагадав чимось анімешки у дусі “Durarara!!” або, скоріш, навіть “Baccano!” – де нам показують багато незрозумілих переплетінь, які стають зрозумілими тільки ближче до середини.

Не дивлячись на те, що другу половину фільму я примудрявся напів-спати (а от нема чого стомленим сідати дивитись фільми об 11-й ночі), історія мені сподобалась, тому раджу переглянути, особливо якщо для вас, як і для мене, південнокорейські фільми здавались раніше чимось дивним і далеким 🙂

Подивились Наступного разу я стрілятиму в серце (2014)

Досить незвично було бачити Гійома Кане у ролі серійного маніяка, але..

Дивлячись французьке кіно – ти звикаєш або до комедій, або про якісь романтичні мотиви. Тим дивніше бачити історію засновану на реальних подіях, котрі відбувались у 70-80-х роках в департаменті на півночі Франції під назвою Уаза. Жандарми розслідують дивні вбивства і напади на людей і не можуть знайти вбивцю, котрий за цим всім стоїть.

Зазвичай такі історії розповідають від лиця слідчих, тим самим показуючи хід розслідування і сліди, по яких вдається відшукати вбивцю. В цьому фільмі все трішки інакше і всі історія розповідається, якраз таки, очима самого вбивці. Автори фільму попереджають, що певні моменти були додані до історії штучно для зберігання цілісності картини, втім, вони навряд чи вплинули на основі події, які відбувались у фільмі.

Сам по собі фільм цікавий і ти не можеш продумати як буде розвиватись сюжет далі, тож не відриваєшся від перегляду до останньої хвилини. В чомусь це нагадує фільм “Звабливий, Поганий, Злий” в якому була розповідь про життя іншого маніяка – Теда Банді. Втім, певні моменти показані, але не зовсім розкриті у фільмі (як, наприклад, частина про те, що у нього була схильність до гомосексуалізму), що заставляє нас самостійно шукати додаткову інформацію в мережі для уточнення на тему “що це було?..”.

Чи радив би я цей фільм для перегляду? Так, цілком. Особливо враховуючи реальність історії і те, як все було показано. Але більше для фанатів таких фільмів, ніж для всіх 🙂