..I need somebody I can hold
Gave you my heart and soul
Thought I was chasing love
I was only chasing a ghost..
Смішно, що цю пісню я “подарував” їй, коли вона розповідала про свого “привида”. Але з тим, що вона зникла, вона сама стала таким самим привидом…
Remember when you left?
Yeah, I thought it was mean
Stones shirt, black boots and everything
I let you fool me twice, shame on me
But that night still haunts my dreams..
Ну…тепер тільки так…
Згадав це відео:
Коли побачив ось це фото -_-
Здається тут не тільки будівля, а й увесь світ палає! 😀
Часто запитую себе – де моя межа? Я спілкуюсь з людьми, надихаюсь їх творчістю. Несу у світ свою творчість. Але що до того, що я хочу отримати від людини, з якою спілкуюсь?
Канонічним можна вважати, що кожна людина самозакохана і в першу чергу завжди думаю про свій комфорт. Тож, будь-який зв’язок наш з кимось, це через те, що ми хочемо щось забрати у людини? Чи завжди ми отримуємо більше, ніж даємо? Де та сама межа, за якою ти бачиш що віддав більше ніж отримав? Я відсилаюсь до анімешки – до правила рівноцінного обміну. Чи можливо, що обидві сторони від якоїсь взаємодії отримують більше ніж 50% одночасно?
Якщо ми говоримо, наприклад, про музику, і у нас є два виконавця, котрі мають схожу за кількістю аудиторію – чи не буде сумісний фіт тим, що збільшить одночасно аудиторію перших і других? Але це все про відомих зірок, а що ж до нас? Звичайних людей?..
Я не вважаю, що можу щось дати комусь. Натомість я розумію, що будь-який контакт зараз я розглядаю як можливість чи бажання щось взяти. І я ненавиджу себе за це. І я хотів би обірвати всі зв’язки, котрі б дали хоч якийсь шанс на допомогу, щоб…спробувати самому? Провалитись? Лишитись ні з чим?..знову?..
Проблема не в тому, що в мені буде бачити потребу якась людина. Проблема в тому, що коли я надихаюсь і закохуюсь в людей, які мене оточують – мені стає соромно за те, що я можу їх використати. І я питаю в себе – де межа? Де я – та людина, яка дійсно надихається кимось? Чи де я просто шукаю якусь користь для себе?
У спірних питаннях я віддаю перевагу тій точці зору, яка більше відноситься до Sa. Зменшуючи долю себе колишнього в собі, я тим самим зменшую зайву імпульсивність. Бо я у своєму попередньому вигляді це коробка з сірниками. Яка часом тільки і чекала зручного випадку, щоб щось запалити. Мабуть, я міг би багато чого дати іншій людині. Але ніхто не знає, наскільки я всередині важка людина. І якщо мені самому з собою так важко жити, то не уявляю як іншим це вдається. Як приклад, на цьому етапі, я попередній, розірвав би усі зв’язки. Щоб зробити самокаліцтво. Щоб знов і знов виривати в себе з середини частини, які лишились поза порожнечею.
Дивно, але я думаю що моя творчість і бажання візуалізувати щось з кров’ю це ніщо інше, як внутрішній світ. Як ракова пухлина нервової системи, коли ти випльовуєш усі свої нутрощі, лишаючись ні з чим.
Я не хочу чути у себе в голові це питання, до якого я звик. “Як ти думаєш, скільки воно продлиться? Нумо…робимо ставки.” – бо це часовий механізм зі зворотнім відрахунком.
Я заводжу знайомства не для того, щоб когось прив’язати до себе. Ці знайомства заради того, щоб самотужки зробити собі потім боляче. У якийсь відповідний момент.
Знання себе не звільняє вас від відповідальності..
Знаєте, в чому різниця між Са і мною? Са хоче довгого і щасливого життя і шукає методи, як цього досягти. Більш звична частина мене просто хоче дожити свій час, не дивлячись і не думаючи про умови, і просто викреслити себе з життя, коли тому настане момент. Ще є питання, чому я намагаюсь змінюватись і йти геть від звичного себе?..
Може і дійсно?..“I got wiring loose inside my headI got books that I never ever readI got secrets in my garden shedI got a scar where all my urges bledI got people underneath my bedI got a place where all my dreams are deadSwim with me into your blackest eyes”
Смішно, але не пишу сюди бо відчуття що пишеш сам собі. Загалом то так і є всі ці 10 з невеличким років, але дивує коли за місяць тут 240 переглядів, а “там” 90, хоча сайту трішки більше пів року…такі справи.
Роблю зараз ось таку і подібну наркоту. Бо…можу? Так, можу. Взагалі ця історія з цим блогом нагадує нещодавнє онлайн-знайомство, коли мені у Телеграм написала якась дівчина з ЮК, і, як з’ясувалось, головна ціль в її житті це “успішний успіх”. І типу наче спілкування є, а наче ти типу і не вкурюєш, нащо воно тобі таке треба. Так і тут. Наче я зараз в Україні живу і мав би писати в першу чергу тут, але я не відчуваю в тому сенсу. Бо бачу, де корисніше щось публікувати. Просто тому що почують. Просто тому що побачать. І я частіше пишу щось англійською, не володіючи нею вільно, ніж пишу українською. І, перекладаючи текст з української, я його сюди не публікую. Бо не розумію, нащо. Вже не розумію нащо.
Ps це як Тредс, куди ти тільки і робиш що “кидаєш кістки”, бо тобі не хочеться там бути. Бо там звичне українське середовище, сфокусоване на собі…
Раніше я б назвав це саморуйнуванням. Бажанням зламати щось щоб зламати. Чи ламаю я зараз? Продовжувати читання I am the language that you don’t speak
Зловив себе на думці, що шипи у моїх вухах це не тільки про те що це компактніше, зручніше, а ще й тому, що вони шипи. З одного боку це символ того, що я можу бути кілким. З іншого це нагадує булавку, з одного оповідання, де чоловік, у випадку дурних думок, колов себе до крові. Мені подобається відчуття, що я можу в будь-який момент вколоти себе. Мені подобається відтягувати сережку, розуміючи що вона є частиною мене. Щоправда це стосується тієї що на своєму місці вже близько пів року.
Інакше я став сприймати і волосся на своєму тілі. Раніше я вважав, що “сезон для творчості” це з осені і до теплих днів, бо ж не добре бути чоловікові “з поголеними руками і ногами”. Зараз я ставлю понад усе саму ідею творчості. І не дуже сприймаю те, що не виглядаю як мавпа. Просто є таким, яким мені бути комфортно.
Все ще питаю себе – з чим саме це пов’язане. Все одно поки що приходжу до думки, що психологічно частина мене вмерла тоді. Частина, котра робила певні бар’єри, за які ти не мав права виходити. Зараз я живу без бар’єрів, а ті що є я руйную як тільки починаю їх бачити. І якщо хтось каже що “так не можна” – я одразу ж намагаюсь довести зворотне.
У нас дуже полюбляють “уроки національної ідентичності”, але, чомусь, не популяризують тему самоідентичності. А вона, на мою думку, значно важливіша.
Непопулярна думка полягала в тому, що жінки не визнають чоловічу слабкість через те, що, зазвичай, саме жінкам доводиться “тягнути на спині” дитину, город, ще й роботу зверху, не рахуючи вже побутових питань. Чоловік же, в кращому випадку, приносить додому гроші. Або ще й його треба тягнути на своєму горбакові. Іноді щось робить по дому. Особливо якщо його пнеш. Разів два-три-п’ять. І з цими прикладами я стикаюсь постійно. Бо це “стандарт”. Але я намагаюсь зробити в себе по дому роботу, допомогти комусь, зараз ходжу на офіційну роботу, за можливості допомогти по готовці/прибиранню. І я маю право на слабкість.
Люди різні, кожен унікальний. Мені не подобається світ, де дівчата і жінки несуть на своєму “горбочку” всі тягості цього світу. Починаючи з “тимаєшнародити”, закінчуючи нерідко зустрічающимися фізичним чи моральним насильством. Втім, соціальні ролі є як для жінок, так і для чоловіків. І радий, що навчився класти уй на все що починається з “…ти ж мужик!”. Де треба – я буду мужиком. А де мені треба – я буду собою.
Чути, коли батьки “перемивають” чиїсь кості. Розповідають речі, котрі тобі не цікаво (й не треба?) знати, вивалюють тобі на голову свою думку і своє сприйняття інших людей. Загалом-то тобі по боку, що саме вони розповідають і про кого, бо в тебе завжди була своя голова на плечах і ти давно вже не сприймаєш точку зору батьків як щось важливе. Просто тому що вони сто-п’ятсот разів довели, що їх точка зору нічого не варта. Що хочеш зробити щось правильно – спитай у них, як тобі слід зробити, і роби навпаки.
Одна доросла людина іншій дорослій людині розповідала про те, як чужі діти ходили до неї їсти. Чи слід взагалі про таке розповідати? Думаю, що ні. Бо ти або робиш добрі справи і “про себе”, або на…й то не добрі справи, якщо ти хочеш перед кимось побути “добрим”.
В мене в дитинстві був випадок. Коли я був у сусідки, і вони вирішили мене погодувати. Я поїв. Щось якось потім про те дізналась моя мати. І щось буркнула типу що “не треба їсти у цих людей, бо вони самі не багаті”. З тих пір що? Вірно. В 9 випадків з 10 я відмовляюсь від їжі у людей. Бо цей випадок викарбувався в моїй пам’яті до сих прі, хоча те було вже років з 25+ назад. Бо мені соромно в когось їсти, щось не принесши людям. Бо я вважаю що це їм в тягость. І в цілому.
В дитинстві мене нерідко били ременем, або ж, шлангом для зливу води з пральної машини. За що? Гм. Іноді за погані оцінки. Іноді навіть не знаю, бо досі не зрозумів, за що можна так бити свою дитину. Ок, раз був випадок що певний час потайки крав гроші у батьків. Тоді мені заборонили гуляти по вулиці – я й став “домосідом”, став менш соціальним. Перестав спілкуватись з іншими дітьми. Тоді було б зрозумілішим, за що саме мене били, але ж били не за це. Втім, ці два приклади зробили мене тим хто я є. І з тих часів головне що я хотів – не бути схожим на батьків. В першу чергу на мати, бо била мене саме вона. І, в тому числі, ці два приклади, є тою причиною, через яку я не хочу знати точку зору цієї людини відносно інших людей – бо в мене є своя точка зору на всіх.
Для себе я сприймаю цих людей другою родиною. Місцями, скоріше навіть першою. Бо добре ставлення цих людей до мене було не “через щось”. І я дуже добре пам’ятаю все добре, що хтось мені зробив. І ніколи не забуває зле, що зробив ще хтось.
В цей день я хотів би побажати всім дітям не бути схожими на своїх батьків. Не вбирати в себе гірші їх якості. Вберіть кращі – якщо їх немає – краще не вбирайте нічого. Завжди вважалось, що ми маємо бути вдячні нашим батькам за те, що вони нас народили. Але дітей народжують щоб показати їм кращий світ. Щоб зробити для них кращий світ. Не для того щоб був об’єкт для знущань і фізичного насильства. Жодного разу. 20 квітня день народження гітлера. 27 квітня день народження людини, яку я тут згадав. Люблю, ціную, але певні речі з пам’яті не зітреш. І сумно, що оце сьогоднішнє “перемивання кісток” стало цим дописом. Але я з піною у рта буду відстоювати людей, які мені дорогі. Навіть, якщо мовчки.
Помітив, що після служби (чи, скоріше, спроби самогубства?) зникла легкість до написання текстів. Тобто тобі важко про щось яскраво поділитись, хай ця і “яскравість” лише у твоїй голові. Ти просто пишеш сухий текст з фактами, не більше і не менше. Я задаюсь час від часу питанням, чому так. Приходжу до висновку, що з “військовою частиною” вмерло ще й щось емоційне. Чи воно зникло ще до того?
Є речі, котрі явно нанесені психіці військовим досвідом, але ти не можеш вимагати за це якогось відшкодування від держави, хоча і мав би на те повне право. Але в такі моменти рахується, що “держава тобі нічого не винна”. А що винен тоді я їй? Мабуть, що теж нічого.
Я знайду в собі сили і натхнення для того, щоб писати тексти. Бо для мене це своєрідна медитація. І до фотографії повернусь повноцінно. Просто потрібен час організму щоб відновитись і знову бути собою, або навіть більше. Тому зараз просто проходжу таку собі внутрішню реабілітацію…
“Все залеплено штукатуркой, замазано свежей краской,Проведено много мелких работ.Как вернуться в другую жизнь,Которая кажется сказкой, когда всюду прошел ремонт?..”
