Категорія: Плани

Hell

Коли ми приїхали в свою частину, нас зустрічав напис над входом “Welcome to Hell”.

Часом мені здається, що моє життя котиться в пекло, хоча я чую за вікном кулеметну чергу, вибух від збитої цілі чи прильоту і розумію, що життя не може котитись туди, де воно вже знаходиться. Тож…чи так страшно померти з боргами? Думаю, що ніт. Неприємно, але не смертельно. Я намагаюсь вирішити всі питання і одночасно. Банк повідомляє про “дивні справи з моїм рахунком”, і, часом, лишається думати – що раніше прилетить, шахед у будинок чи блокування карток? Ох…

Як для людини, котра хотіла закінчити рік без боргів і кредитів – я взяв на себе (надто) великий тягар, котрий маю якось винести. Мені треба якось дожити ці два місяці, не згоріти в цьому всьому (маю на увазі в зайнятості), вивезти це все і вийти переможцем. І я вірю, що з весни мені буде легше, бо ж буде повноцінна робота, я зможу повноцінно оформитись і…до неї ще треба дотягнути. У всіх сенсах.

Я зробив велику ставку. Я поставив, фактично, все на ідею того, що я буду займатись чисткою димарів. Мене запитали “Рус, в чому ти впевнений?” і я відповів – в тому, чим займаюсь фізично. Бо тільки це реально. Тільки те, що ти робиш руками, в тебе не зможуть забрати. Бо ти це робиш сам. Цими самими руками. І я вірив в цю ідею настільки, що у нас з’явився Жужик. Фактично на останні збереження. Ще клаптик збережень пішов на літієву батарею до нього, котра ще не доїхала. Смішно, але вона може обійтись десь майже в половину його вартості.

Зимою в нас майже не буде роботи, тож сподіватись що я щось вивезу взимку не слід. Так, пару робіт може і трапиться. Але це не те, що врятує моє фінансове становище. Те, що трішки його врятує – я цим і так займаюсь. Наскільки можу собі це дозволити.

Мені потрібна людина, але зараз її немає в моєму оточенні. Я кажу собі “о…є цей” – але ловлю на думці, що той чи інший не дасть мені зараз того, що мені потрібно від нього чи неї. Ті що є самі потребують моєї уваги, а не навпаки. А я хочу якоїсь такої підтримки, чи фз. Я хотів би найти “примарну людину” – з якою ділитись музикою. З якою ми б могли у щось побігати через Стім втрьох чи вчотирьох. Живу людину, а не це все. Але не маю ресурсу зараз щоб от прям думати про те. Навіть страшусь написати в місцеву групу про те, чи є взагалі такі “динозаври” як ми, які в 30+ років грають у щось кооперативне. Хоча…ризикнув, нарешті. Подвимось…

Хроніки

Часом я зникаю через певні справи, і зараз саме такий час. Взагалі зараз дурний час, багато чого відбувається, багато речей, які мене лякають, але які можуть бути моїм новим шляхом.

Справа в тому, що місяць тому ми зайнялись чисткою димарів і…маємо певний успіх в цьому напрямку. Цей місяць я працював з напарником, але прийшло розуміння що більшу частину роботи я беру на себе (не в останню чергу по обладнанню), і треба якось відокремлюватись, бо ж або ви разом щось робите і будуєте, або хтось це будує на тобі. Мені це не дуже подобається, тож я вирішив працювати окремо і зробити це сімейною справою. Як результат, сьогодні мені мають відправити триколісний електроскутер (це трішки більше ніж ми планували, коли хотіли в цьому році придбати триколісник з дахом) з великим кузовом розміром 1.8*1.3 метри. Це допоможе нам і самостійно возити обладнання і займатись додатковими підробітками. Якщо все буде так як планувалось, то я з радістю розповім про те, що саме ми придбали і чому саме це.

Але це також велика відповідальність і великі вкладення (особливо перед зимовим періодом, коли ти не дуже зможеш працювати). Тож в першу чергу зараз все, чим я можу займатись це пробувати максимально швидко заробити гроші на те щоб віддати розстрочку по цьому транспорту. Плюс несподівано настали холодні погоди і ми будемо дуже швидко закривати нагальні питання по будинку, щоб зиму зустріти в теплих умовах.

Звісно, мені б хотілось зараз дуже вкластись у творчість, але зараз трішки не до того і є речі, котрі я маю вирішити до кінця цього року. Якщо все буде так як я планую, то у весну ми ввійдемо з можливістю мати стабільний і постійний дохід.

Мій Schwinn Town & Country також зараз дещо “захворів”, і я все ніяк не можу довести його до нормального робочого стану. Можливо доведеться міняти задній міст на іншу конструкцію. Але поки що є більш нагальні питання. Втім, якщо досвід буде вдалим про це я також обов’язково напишу.

 

Далі Буде

Перший день по роботі виявився перенасиченим. Але…з сьогоднішнього дня ми офіційно (майже) займаємось чисткою димарів. Я йшов до цієї ідеї рік, і нарешті співпали можливості з реальністю. Як воно? Ну…

Мене завжди лякає щось нове. Особливо коли це “нове” є послугою якимось іншим людям. Бо я ніколи не впевнений у собі, тож завжди заздалегідь вважаю що нічого не знаю і не вмію. Тому можна лише уявити, яким великим кроком для мене було заявити, що…ми займаємось чисткою димарів. Я не вказав слово “професійною”, хоча розумію що той метод, який ми використовуємо, відноситься до такої. Не дивлячись на те, що заробіток ділиться на двох – я вважаю що це непоганий заробіток як для такої роботи. В нас одразу з’явилось кілька перших клієнтів (три за один день), і думаю що далі ця кількість буде тільки зростати. Втім, ми готові.

Я намагаюсь придумати, чим би ще таким можливо було займатись, щоб це мало певний рівень і приносило певний дохід. Мабуть, було б непогано заробити собі на триколісний електро-грузовичок, котрим я міг би доставляти різноманітні товари з будівельних магазинів чи з пошти. Чом би й ні? Це б міг бути ще один вид заробітку. Якщо ти не можеш змінити якусь систему, в якій ти живеш – спробуй підлаштуватись під порядок, за яким вона працює. І тоді ти зможеш отримати максимум з мінімуму. Я просто буду знаходити нові лазівки в цій системі, щоб знаходити свій шлях. Взагалі, наявність свого транспорту дозволила б розширити спектр послуг, якими я міг би займатись. Як приклад – чому б не займатись фарбуванням дахів? Достатньо придбати пару компресорів, завантажити їх на свій транспорт і…до зірок. Або ж взяти зварювальний напів-автомат, навчитись з ним працювати і робити такі роботи для себе і інших? Теж гарний варіант роботи на дому.

Думаю, що це лише початок. З часом я відкрию ще якусь свою справу. І буду розвиватись у кількох напрямках одночасно. Вже зараз я зібрав акумулятор для свого електровелосипеда і планує надалі займатись ще й у цій сфері. Звісно ж за можливості. Тож…хто зна, що буде далі. Але я починаю вірити, що “далі” буде.

В мокрих штанях, але…

Як я міг не сфотографувати свого “мокрого красеня”? Уф..

Загорівся думкою як буде можливість, поставити на нього, все ж, киловатник. Бо педальками він всяк не їздить, то хай хоч динаміку і швидкість має на рівні 🙂

Але з нинішніми реаліями то, мабуть, не скоро. Наступний рік? Цілком..

Всякі дурниці

Останні дні голова забита всякими дурницями, як то збірка акумулятора для електровелосипеда або ж майстрування ящика, що буде закривати труби опалення біля котла. Взагалі-то це корисні справи, але якось воно відчувається “не тим”. Здається що я маю постійно десь щось розміщувати, наче та моделька, в котрої від того залежить заробіток.

Сумно, що я нічого не роблю для того, щоб отримати кращі умови в майбутньому місці роботи, з іншого боку сьогодні замислився що якщо говорити про “сімейну справу” то це або торгівля (від матері), або ремонти чогось (від батька). Тобто, чисто технічно, ти (скоріш за все) будеш працювати або в першому, або в другому напрямкові. І я думаю, що “десь там” я б мав попит, за умов що знав би мову і пройшов хоч якісь мінімальні курси. Час покаже. Я все ще вважаю, що мову краще вчити по місцю, ніж намагатись зараз і робити купу помилок. Але і тут час покаже, як воно було краще.

А ще не навчився “вимикатись” коли треба. Тобто коли тобі треба не “щось обов’язково робити”, а вимкнутись і не робити нічого. Хоч в ігри грати, хоч щось майструвати – просто забити і забути про “важливість навколишнього світу” і поринути в себе. Займатись тим чим хочеться, а не тим, чим треба.

Літо важка пора, зі всіх сторін. З одного боку грошей завжди не вистачає, з іншого відчуття, що постійно десь не встигаєш. Плюс темніє досить пізно для творчості. В іншому…мені б хотілось, щоб були ще теплі дні, і можна було з палаткою на увесь день кудись махнути у ліс як і планувалось. Така собі міні-подорож. А ще як погода буде і збереться друга батарея – випробувати їх, поїхавши у найближчий населений пункт. Тут недалеко, близько 25 кілометрів. Батареї має вистачити на дорогу туди і назад. Але це в теорії, на практиці хто зна, як воно буде. Втім, це була б дуже цікава подорож саме через реальність того, що туди можна доїхати на велосипеді з собівартістю дороги в копійки.

Як би там не було, цей рік має видатись найбільш продуктивним з точки зору кількості зроблених справ. І я сподіваюсь, що до від’їзду вдастся привести будинок до ладу і зі спокійною душею поїхати, як мінімум, на заробітки, а там вже буде видно що і як. Не хочу чогось загадувати. Просто хотілося б трішки пожити іншим життям. Без війни і новин….

Дивне відчуття свободи 2.0

Якось дивно легко. Звик, що моя відкритість є “дзвіночком” до того, що “завжди можна звалити”, а зараз я якийсь-то надто вже відкритий. Щось внутрішньо відчуваю?

Вже встановив певний “робочий дедлайн”, і це, можливо, ще один такий-собі дзвіночок, що до зими маю або почати якусь свою справу, або…повертаємось до планів “звалити в закат”? Зараз в мене є чітке розуміння, що якщо тут щось не вийде то нас завжди чекає завод десь в Чехії. Сьогоднішній приклад роботи показав, що без різниці де рвати спину – на заводі за 1.5к євро, чи у нас за 127. Тож, може, не так вже й страшно те все?..

Помічаю, що чекаю якогось знака, щоб “зірватись”. Щось радикально поміняти. І мабуть файно було б жити з думкою, що ти “осів на місці”, але яскравіше вважати, що все ще попереду.

Я не хотів би дожити до дня, коли мені скажуть “або так або ніяк – в тебе немає вибору”. Бо я хочу щоб він був.

Вже зараз бачу, що не вистачає сил щоб повірити в себе і зайнятись чимось, що б приносило нормальний дохід. Щось стабільне і зрозуміле. Бо хибним було думати, що я виїду на тому що є зараз. Не виїду. Я ніколи в житті не бачив вугра у продажу, а тут він є і по 1.5к грн за кг. Але при цьому люди не готові платити нормальні гроші за виконану роботу. Дивина? Егеж…

Мабуть, я хочу вкластись у творчість. Знайти людей “на хвилі”. Котрі скажуть “Друже! Ти крутий! Айда до нас, ми тобі допоможемо влаштуватись! Ти нам потрібен тут!” – і все закрутиться…
Тож…вітру нам у вітрила…

Виступ

Дивно виступати з якимись пропозиціями чи думками перед певною кількістю людей. Особливо коли цих людей виявилось більше ніж очікувалось спочатку. Втім, думки донесені, почуті – далі най…складніше? Ні. В моєму розумінні простіше. Бо є чіткий план і послідовність. Я вже знаю, чим саме буду займатись на наступному тижні, як буде сформульована думка в одному місці, як в іншому. Яку ціль ми переслідуємо і яким буде кінцевий результат.

Взагалі, психологія річ всебічна. І вона працює всюди однаково. Мова не про якісь надтаємничі речі. Просто будь диваком. В моєму випадку це як “будь собою”. Далі два варіанти. Чи тебе через це почують – чи проігнорують. Як на службі у всіх було враження, що в мене був якийсь “надважкий план”, котрий я послідовно втілював через свій ноутбук (насправді, я тоді писав дописи у Нотс. Це була моя психологічна підтримка), так само може скластись враження, що я щось роблю для того, щоб отримати якийсь результат, хоча насправді так не думаю і бачу світ зовсім інакше. Але відкрию секрет – думаю. І бачу світ саме так. В мене немає дітей, але це не заважає мені розуміти їх потреби і бажання, часом, більше, ніж їх батьки. Бо батьки виросли. Батьки стали батьками. А я лишився собою.

Була от, наприклад, ідея, щоб у місті був салон з пірсингу і татуювань. Я не став озвучувати цю ідею, бо майже вся молодь на той момент розбіглась, а від батьків я б, скоріш за все, почув осуд. Але я знаю майстра пірсингу, котра сама казала, що “якби була можливість – вода б відкрила салон в нашому Новгороді”. Майстра з Шостки. Робити пірсинг чи татуювання – це вибір кожного. Але такий вибір має бути. Можливість має бути. Для розуміння – проколоти вухо коштує 200 грн. А дорога в інше місто для цієї процедури 300 грн. От вам і економіка.

В мене дуже великий обсяг роботи. І що гірше – він всебічний. Але я знаю, як мене надихає кожен новий отриманий результат, тож думаю, що я зможу зробити так, щоб це все запрацювало.

Мене питають – наскільки ми тут затримаємось. Відповідь проста. Якщо не можеш знайти собі місце – зроби місце під себе. Зроби так, щоб тобі подобалось те, що ти бачиш навколо. Щоб діти лишались в місті і працювали віддалено. Щоб був доступ до знань, котрий не завжди доступний в більших містах. Щоб були можливості для роботи і відпочинку. Щоб на кожне свято, котре відбувається в місті – ти виходив, і насолоджувався, як навколо все виглядає…хотілося б затриматись настільки, щоб все це реалізувати.

Важко сказати, що..

..мені подобалось більше в той час..
..моя “диба”, знімки, які робив тоді ще Panasonic GX7, або ж…творчий підхід. Ця “диба” була створена тоді щоб підвісити ті самі диски і…грати-грати-грати…отримувати різні дивні знімки у грі дзеркал і світла. Смішно, але я давно не відчував себе настільки близьким до того, щоб знову почати експериментувати з фото, як зараз. Закрити питання по будинку, з’їздити в Одесу, і…думаю, що ця зима дасть неабиякий творчий поштовх. Бо є ідеї і є можливості. Більш того – є бажання. Тож…

Non-Ai-Art

Якось я зробив цей знімок

і мені сказали що це…фотошоп. Типу “ну не може бути такого щоб на одному знімку одночасно була камера, яка знімає, і об’єкт, який знімає”. Але все можливо, коли я творчий підхід – цей знімок робився через дзеркальний диск від жорсткого диску (так-так, саме на таких зберігаються наші дані). На цьому знімку видно суть цього диску і його поверхніСьогодні натрапив на фото, котре мене зацікавило

Як виявилось, знімок це…згенероване Ai зображення. Тобто штучне. Але ж…виклик є виклик? Лінзи для очей йдуть? навряд чи вони дадуть бажаний результат, але…будемо пробувати. Стало цікаво, чи можна отримати такий результат вручну 🙂