Кожен раз

Коли я отримую більш менш відчутливу хворобу, задаюсь питанням “і що далі?..”

Я питаю себе, чи можна з цим жити чи вже ні. І ловлю себе на думці, що в мене не така вже й мала воля до терпіння неприємних відчуттів. Багато чого можу перетерпіти і якось доповзти…доповзти до чогось наступного.

Дивлюсь на нас, не уявляю років через 10-15, бо ж якщо ж зараз, то що ж…а між тим, той самий гастрит був ще у моїх одногрупників, котрі стикались з ним у віці 15-17 років.

Не покидає відчуття 2-3-4 років…що починаючи спілкування ти хочеш сказати “все добре, але будь готовий, що через 2-3-4 роки цього спілкування не буде, бо, скоріш за все, не буде мене. Цікаво, чи погодились би ви вистраювати з кимось дружбу, якщо б чітко знали, що через кілька років її може не бути? Є ті, хто хоче бути вічним, і для них ці 2-3 роки це мізер.

Важко сказати – стрес, переїзд, люди, атмосфера, екологія, робота по будинку – що стало причиною, але тут я хворію майже постійно. Так чи інакше. Як переїхали і через кілька років почалося…в 2019 вже була стаття про камінь з нирки. Мовчу вже що з коліном тут трапилось десь тоді ж і до сих пір. А потім спина і все інше. Ох…

Я не дуже по “аурах”, але у цього будинку вона, явно, не найсвітліша…аура самотності…через пару хат є будинок, котрий “поховав” цілу сім’ю…хтось вбився на сходах, когось перед будинком збили…якщо вірно пам’ятаю. А цей просто витягує з мене сили. Чи краще, що у сусідів собака, котра лишилась від колишніх господарів, загризла їх дитину? Думаю, що ні…я б біжав з такого будинку якнайдалі. Мабуть, це ще одна з причин переїзду. Найбільш вагомих.

У всього є своя душа. У кожної речі. Часто розмовляю з речами, наче з живими. Більш того – сам з собою часто розмовляю, наче з живим (жартую..). Чи відпустить нас цей будинок? Хотілося б.