8:04, кав’ярні ще зачинені, військторги теж, тож…вирішив погодувати голубів
Майже ніколи цього не робив, а тут і час є, і нагода – круасан без начинки. Наче знав, що для них і беру…
Згадалась пісня, точніше кавер, котрий полюбляв дуже..
Who are you Who am I? is it real Do we touch the sky? Nothing’s real – all disguise Said the birds of paradise. I’m afraid Can’t you see Tell me where do you carry me. You will soon realize Said the birds of paradise.
Flying home Flying home to the land that you once have known To the peace that once was true for a little girl like you. Flying home Flying home from a world that is made of stone Till your heart is light and free like it once was meant to be.
Якщо ці голуби колись потраплять до тих, до кого я не потрапив – най передадуть їм, що я їх люблю і дуже сумую за ними.
Це могло б бути добрим знаком,
Якщо б в серці була доброта
Втім, єдине, на що я натрапив
Твоїх знімків була пустота…
Дивно натрапити в іншому місці на чийсь профіль. Напів-закинутий. Задумався, що у роботах кожної людини ми бачимо або якусь фандомність – те, що нам подобається, або ж якусь близьку ідею. Мабуть, для мене назавжди лишиться загадкою, як настільки близька (здавалося б) людина може бути, в іншому сенсі, настільки пустою. І, мабуть, саме порожнечу я бачив у тих знімках. Загалом, мене зваблює порожнеча у багатьох іпостасях. І це, мабуть, одна з них. Мабуть моя особиста порожнеча милується тим, що в когось вона є більша. Чи інша…
Ти хотіла заповнити свою порожнечу кимось. Я хотів навчитись розумітись і жити з порожнечею.
Мені сумно, і одночасно, зрозуміло, чому саме ти мала бути тією людиною-крапкою.
Колись в мене був вірш. Ну…скоріш не вірш, думка…”Не было никого “до”, и не будет никого “после”. Вспомнишь ли ты мое имя, если мы окажемся возле?”. Так от, я думаю, що ми можемо скільки завгодно в комусь розчинятись, але це зовсім не означає, що вони зможуть хоча б згадати наше ім’я, коли ми будемо поруч. Бо ми для них ніхто. Мабуть, саме тому, цей пост закінчиться саме так…
Дивлюсь на ті рідкі дитячі знімки, що збереглись..
І в мене є якийсь певний сум…сум за ті часи. За те що вони десь далеко. Кількість невірних рішень і моментів, котрі хотілось би, щоб все було інакше. Мені буває часом дуже сумно за те, що якісь люди живуть так як живуть і чогось не мають. Мені сумно за кожну людину з інвалідністю. Сумно за тих, хто не може знайти собі грошей на хліб чи лікування. Цей сум часом мене просто розпирає, тому я намагаюсь не замислюватись над чимось таким хоча б іноді. Щоб якось виходити з цього стану болі, з котрою нічого неможна зробити. Мені хочеться попросити пробачення в тих, хто навіть не зрозуміє, чого конкретно це стосувалось.
Мабуть, тільки переживаючи якийсь біль всередині, я відчуваю себе живим. Мабуть тому я не перестаю катувати себе спогадами, котрі спливають болем. Мені сумно що ми жили так як жили. Не через те що був якийсь сором за те, що жили відносно небагато чи ще щось. Мабуть через те, що батьки багато працювали. Мабуть через те, що коли були якісь сварки я не міг якось їх зупинити. Цілком розумію з чим це все пов’язано. Мабуть з тим, що цієї сумної людини зі снімку вже немає
По суті вже 13 років як…
Кожен з нас є причиною чогось. Хтось того, що не зробив, хтось, навпаки, того, що було зроблено. Я не знаю якою часткою винен саме я в тому, що сталося. Бо ж я в той вечір сказав матері, що “краще б він зовсім не повертався”. І він не повернувся. Я не думаю про цю фразу. Я думаю про мене на першому знімку. Що я не зробив для того, щоб цього не сталося. І розумію, що, мабуть, нічого. І в такі моменти питаю себе – а що я зараз роблю? Що я роблю вірно чи не вірно відносно тих, кого знаю? Я намагаюсь опікати тих, кого ціную. Допомагати. Намагаюсь робити так, щоб з кожним з них не сталось чогось такого ж.
Це зі мною на все життя, без сумніву. Та й що того життя? 13 років пройшло, я не впевнений що мене ще на 13 років вистачить. Як називався колись пост у Олександри “життя у борг”, і от моє життя після 30 це є “життя у борг”. Бо я не думав, що буду жити далі ніж в 30. Також не думав, що буду жити далі, ніж в 40. Але до останнього дня я буду вважати себе винним в тому що сталося з цією людиною з другого знімку. Він вважав, що з мене нічого не виросте. Я все життя намагався йому довести зворотнє. Точніше примарі, бо ж…
Іноді вдається знаходити рішення стосовно тих чи інших речей. Іноді я закриваю для себе якесь питання, яке мене хвилювало. Не думаю, що колись зможу вирішити це…
