Я наповнюю себе, але не думками –
Тим, що можна робити лише віч-на-віч.
Я роблю те, за що було б соромно моїй мамі
З чим іду все життя пліч-о-пліч.
Я заповнюю в собі свою порожнечу –
Розквітаючи в тому моменті сотнями барв
І не знаю, зцілю себе більше, або ж скалічу,
В тій безодні, яку я собі загадав.
Ти знаєш,
Іноді так хочеться втекти
Забути про реальність,
Зануритись
Туди – де не потрібно битись
Де зможеш всього разом
Досягти.
Втекти з очей, з думок
Усіх охочих
І творчих тих очей, очей робочих.
Де будеш сам на сам
Зі своїм “ти”.
Що тобі треба? Продовжувати читання Люди як кораблі
Прохання до тих, хто читає цей блог більше ніж 1-2 сторінку – відпишіть, я вам дам доступ, відредагуєте мої записи. Бо мене самого не вистачає, щоб себе самого перечитати і відредагувати. У вас (я бачу) більше часу, та й бажання це читати – гарна пропозиція 😀
Жартую, але мені дійсно не завжди цікаво занурюватись у думки, що були тут років 5 назад. Особливо 7-8 назад. Хоча…той період блог не вівся. Тим не менш, в голові кожен раз цокає лічильник…”8 років. Чи то другий, чи то третій клас був би вже…”
“Цей світ страшний, цей світ із війн
Земля страждань, ковток сумлінь
Цей світ не твій – ти зрозумій
Діра у серці, вітер віє…”
Мабуть так я сприймаю світ навколо через 8 років. Ще не повних, але ж…
..в якій питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю, і так само це не зробить хтось інший, і…взагалі? Що тоді? Все піде по сраці?..
Давайте визнаємо, що ми втомились від війни і такого життя. Психологічне і фізичне здоров’я багатьох дуже далеке від слова “норм”. Кожен сходить з глузду по свому. І вже інакше сприймаєш тих, хто кудись виїхав. Бо у них є варіант розвитку життя, а в тебе його немає. Від слова “зовсім”. Ти не хочеш не поразки, не перемоги. Ти просто не хочеш існувати в тому просторі, в якому існуєш. Без вибору, без варіантів. Без майбутнього? Так, мабуть так сказати вірніше. І більшість з нас не живе, а просто чекає свого часу, коли з ним щось станеться. Бо думки такі, що краще вже щоб щось сталося, аби тільки не існувати у реальності, де…варіантів небагато. Ми думаємо, що захід робить багато, але в цілому, він робить ніхуя. Маючи техніку. Озброєння. Можливості. Робить ніхуя. Бо одна справа ракети, що падають десь там в Україні, і зовсім інше ракети у Парижі, наприклад. Чи не так?..бо ж у Парижі живуть “зовсім інші люди”.
Часом просто хочеться, щоб війна дійшла до них. Щоб вони відчули це. Щоб вони зрозуміли це. Щоб не сиділи на своїх всратих оскарах, і не пизділи про те, як їм там всім “шкода”. Бо пиздіти ж всі гаразді, а робити – ніт.
Коли я питаю себе – а що буде, якщо я щось не зроблю – я дивлюсь на приклад тих, хто і так не зробив, хоча мав більше можливостей, ніж я. Тож, мабуть, це питання я маю задавати не до себе, а до них – хай вони думають, що з ними буде там, якщо вони щось не зроблять тут. Бо я і так тут. Існую в цьому середовищі більше року. Намагаючись не з’їхати з глузду і хоч якось вижити, щоб не тільки хтось у всратому Парижі чи Берліні побачив 2024 рік, а й я теж. З тою різницею, що для мене все одно менше шансів це зробити, ніж для них. Значно менше…
Я хочу прокидатись в краю без сирен
В тім краю, де сирени нечутні
Де не дивлячись в те, який завтра день
Ти плануєш в нім своє майбутнє…(с)
Настанет день – Продовжувати читання Рассвет
Біль – це саундтрек до життя.
Не буває життя без болю,
Як шлях, що веде в забуття –
Коли тіло вимагає волі.
Біль – це саундтрек до любові,
Біль – це саунтрек до журби.
Руки по лікті у крові,
В тих, що застлали горби.
Біль – лиш основа й початок
Біль – те що лишиться в нас
Променем він вижигає
Серце,
Коли вогник згас.
Хочеться просто видихнути,
Закривши руками лице
З пам’яті витерти, вискребти –
Все це.
Цікава штука, чи є спазм, викликаний тим, що ти не можеш видихнути морально? Думаю, що так. Яким буде мій перший запис у блог цьогоріч? Він точно не про підведення підсумків. Він був би про те, чи вдалось лишитись людиною і як жити з тими чи іншими речами…
Хтось кохає,
Хтось більше, а хтось больше
Свою країну
В Парижі, в Празі, в Польші…
Хтось плете
Гніздо наче лелека
І плете
Тим краще чим далеко
Хтось забув
Згадати рідну мову
В тім краю,
Де завжди все…