Визнання

Стало цікаво, а скільки людей, загалом, не травмовані комплексом меншовартості, котрий виник через батьків? Мова, в першу чергу, про визнання, бо ж…

Люди діляться на два типи. Перший це ті, кого батьки підтримували у їх починаннях, всіляко намагались розвивати внутрішнє “я” дитини. Другі це ті, хто…хгм. У назві сама суть – “другі”. Ті, хто завжди гірші. Ті, хто “завжди робить не так”. Ті, хто…боже, ти можеш бути єдиною дитиною в сім’ї, але все одно будеш лишатись “другим”. Як в тому анекдоті – “..І на конкурсі мудаків ти б заняв лише друге місце, бо ти – мудак”.

В мене є такий ритуал. Коли треба заспокоїтись, кажеш собі “я хочу…” – і, як би парадоксально не було, частіше в мене звучить слово “грошей”. Не в плані меркантильності. Просто я розумію, що все чогось коштує, і якщо я вирішу комусь допомогти з чимось – гроші будуть тим, без чого, найчастіше, ніяк. Коли хворієш, навпаки, кажеш “здоров’я”. Зараз в мозку фраза була закінчена не “здоров’ям” і “грошима”, а словом “любові”. І тут мене тригернуло. Любові, чи визнання? В певному сенсі, тут це два слова про одне й те ж саме. Не отримуючи достатньо любові і нашого визнання від батьків, найчастіше ми шукаємо його в інших. Тицяємось в кожні двері, стукаємось в кожен камінь. Ми просто шукаємо того, що не отримали від тих, хто нам це мав дати.

Здається, що повноцінним життям живе лише та половина суспільства, в котрого в дитинстві програма не була порушена. Ми можемо скільки завгодно кидатись башмаками у “золоту молодь”, але, як я думаю, це не в останню чергу, бо в нас є внутрішнє відчуття, що…батьки їм дали більше. Ми кажемо “папочка подарував” чи типу того. Показуючи самі собі, що…в нас не було того “папочкі”. І не буде.

Я думаю, що в інших ми шукаємо любові і визнання. Але наша проблема в тому, що…звідки ми знаємо, як вона виглядає? Якщо ми її не отримали свого часу? Тож відчуття, що ми завжди шукаємо те, форму чого навіть не уявляємо.

Останнім часом (з початку війни?) помітив, що частіше шукаю порозуміння не з зовнішнім світом, а з внутрішнім “я”. Назвемо це “вирощую внутрішню дитину”. І це не про “в дитинстві я хотєла домік Барбі і ось я його сябє купіла”. Це про спробу зрозуміти себе. Відчути себе. Ігноруючи вплив ззовні, найти те, що є “Я”. В світі є багато речей, що можуть збити з цього шляху. Але, мабуть, тільки розуміння себе внутрішнього може дозволити бути щасливим. Без пошуків визнання ззовні.