Категорія: Думки

Статистика

Скільки веду блог, стільки є людиною, яка помішана на статистиці. Тобто після публікації я цікавлюсь, скілька людей продивилось і чи продивились взагалі. Старому блогу 13 років, безліч людей з різних країн. Я не знаю їх. Не знаю, хто може ховатись за тими назвами країн. Взагалі не важливо і те, хто раптом може продивитись за вечір 10-20 сторінок. Певним сенсом це вуайеризм. Тобто коли ти показуєш себе, але не бачиш чиєгось обличчя. Чи всі ми в житті вуайеристи?

Я думаю що ні. Творчі люди – так. Безсумнівно. Звичайні/інші – ні. Ми хочемо, щоб нас чули, бачили. Наче те дасть нам якусь енергію, котра покаже, що ми чогось варті. І те що ми створюємо і в цілому.

Одній виконавиці під відео написали класичний коментар в дусі “дивно що так мало підписників/переглядів, не зупиняйтесь і ви досягнете висоти” – але ні. Цікаво, чи знає вона, що ні? Чи погодиться на це? Чи займалася б і надалі творчістю? Це просто бажання прославитись, чи ж, те, без чого людина не може жити? Але людина або “злітає” у всесвіт шоубізу, або ні. Тобто я от розумію по собі, що створюю не те, що буде популярне. Але роблю це для себе. Те, що буде популярним – я цим займаюсь і заробляю на цьому гроші. Важливо завжди розділяти одне від іншого.

Ти думаєш, що статистика це річ, котра дозволить тобі щось більше зрозуміти. Але, частіше, вона більше плутає.

UL

Відкрив для себе термін “безумовне кохання”. Мені хотілось донести думку, яка крутиться в моїй голові, але є те що є всередині тебе, але немає у словах. І цей самий термін хоч трішки його відсвічує. Що якщо прибрати бажання володіти людиною? Себто термін сам по собі може бути про різні види володіння. Як от машину ми можемо взяти в аренду, чи ж придбати і володіти власно, або ж позичити в когось. Це все одно володіння машиною, як не крути. Але що є “володіння людиною”? От Сашка сказала сьогодні “цікаво було б, як відреагувала б подруга, якби її чоловіку якась дівчина прислала оголений знімок (хоч і не свій)” на те, що я отримав цей самий знімок. І це є один бік безумовного кохання, котре базується на довірі.

Від зворотного, як би важко не було, але ти завжди маєш розуміти, що буде корисніше для іншої людини. Що буде краще для неї. І виходити з її бажання. І я можу скільки завгодно до когось прив’язуватись, але в той же час бажати, щоб людина знайшла своє щастя з кимось. В тебе виникає розуміння, що в цьому випадку у вас не буде спілкування і, можливо, на тебе не лишатиметься часу. Але саме в цьому є ця сама “безумовність”. Тобто коли ти кохаєш людину не для того, щоб вступити у шлюб, “переспати з нею” чи ще щось. Тобі хоться щоб певна сутність була в найбільш комфортних умовах. В той же час, не бажаючи щось отримати назад.

Це досить важкий шлях, бо тобі треба одночасно поважати і цінити чиїсь потреби, не забувати про свої потреби, і балансувати в цьому всесвіті між-між.

Світ диктує нам правила, що ми завжди маємо чимось володіти. Що все має ціну і кожна річ чи людина або наша або чиясь. Без всяких “але-але”. Бо без цих правил не буде маркетингу. Не буде змагання. Це як вона пише, що “спілкувались-спілкувались, поки бачили старі фото. Показуєшся яким є – спілкування зникає”. Бо людям треба образ. Людям треба те, що вони собі намалювали. Їм не треба людина з її потребами і проблемами. Їм треба картинка. “Єбабєльна”, якщо вам так буде завгодно. Інакше їм не цікаво.

Світ всебічно складається з маркетингу, і мене це бісить…

..Поки ти ще спиш, поки ти ще я…

..проблема роботи вночі полягала в тому, що іноді я просто запускаю якусь пісню, кручу її по колу, тихенько наспівуючи собі під ніс…і так може пройти година чи дві… Продовжувати читання ..Поки ти ще спиш, поки ти ще я…

Ненавиджу

Цікаво, що один з останніх, якщо не останній, допис за рік, буде про хейт.

Зловив себе на думці, що я ненавиджу той факт, коли дивлюсь на певних людей, які або влаштували собі концерт (мається на увазі свій), або ще щось. І ти розумієш, що вони змогли це зробити через те, що в них є якісь знайомі чи друзі, які їм допомогли це зробити. Легше кажучи що в них є це “плече”, котрого в тебе в житті ніколи не було.

Кажуть, що у відносинах хтось любить, а хтось дозволяє себе любити – і іноді складається відчуття, що з допомогою комусь все працює так само. Є ті хто допомагають комусь, і це ти, а є ті, котрім лиш необхідна твоя допомога. Вони просто не створені щоб допомогти тобі самому, нехай і в якійсь дрібниці. Просто тому що не створені.

Якщо подивитись в це ширше. З того куту, що все в житті базується на любові – нехай вона буде “сліпим фанатизмом”, з цього виходить, що якщо людина тебе не кохає – вона не захоче тобі чимось допомогти. Бо коли любиш когось – ти намагаєшся все для нього зробити. І виходить, що тебе не любить ніхто.

Щоразу ловлю себе на думці, що наші взаємовідносини (сімейні) саме на тому базуються. Що в більшості своїй, ти можеш покладатися лише на себе. Є епізодичні люди, які щиро щось тобі пробують допомогти, але в загальному сенсі все так не працює. З відчуттям, що ти просто не народився з якоюсь золотою ложкою в дупі.

Саме в тому полягає моя прив’язаність до людей типу Касі, котра якось позитивно відреагувала на те що я створював – і все. Тобі здається що хоч хтось оцінив те, що знецінено іншими. І ти починаєш чіплятись за таких людей. Робити з них ікону.

Відчувається якась безвихідь, коли ти розумієш що це все немає рішення. Просто бо у кожного в житті свій шлях. І якщо ти дійсно не можеш когось чимось зачепити, що йому буде подобатись – твій шлях це шлях одинака.

Сумно це..

Ідеальні частини

Протягом життя ми втрачаємо свої “ідеальні частини”. Для звичайних людей то, мабуть, нічого, але коли ти перфекціоніст – це нагадує відрізання шматків від цілісної особистості.

Якось в дитинстві, принаймні як воно відклалось в моїй пам’яті, мене жбурнули на машину. Точніше машину в якій був обрізаний дах. Я не певен, що це було перше травмування за життя, але так я отримав свій шрам на лівій нозі і свої перші чотири шви на тілі.

Інший випадок був пов’язаний з тим, що знаходячись у бабусі, я поліз на трубу покликати матір. Причина? Дивна і дурна. Екгем. Мені треба було витерти дупцю. Тож про вік не питайте. Нога зісковзнула із труби що лежала на землі, і…так я отримав рану калитки, напоровшись на арматуру, що стирчала з землі. Все зашили і “заклали на місце”, але так в мене з’явився ще один шрам на досить дивному місці.

Третій випадок стався також в дитинстві. Коли я спускався з залізної гірки. Знизу балувався мій старший брат, котрий сидів в її основі. Коли я поїхав я злякався, що в’їду в нього, і заструмив палець між металевою трубою качелі і полотном котре було також з металу. Ні, тоді мені не відрізало пальця. Але з тих пір на мізинці в мене став красуватись ще один шрам.

Років так в 15 мені зламали ніс під час новорічних свят. Якісь гопники, бо ж ми спокійно відпочивали у своїй неформальській тусовці. На нас накинулись і…з тих пір, мабуть, мій ніс такий який є.

Цікаво, що всю юність я був більш обережний ніж раніше. Тож особливих травм (окрім душевних, звісно) не отримував. Років у 17 мені вирізали варикоцеле. Приблизно три шви. Але те не рахується.

Смішно, але більшість травм я отримав у місті, в якому зараз живу. Якось я ледь не вибив собі око, коли поставив дошку на камінь, на один бік поставив аличу, на інший бік натиснув ногою. Зараз смішно, тоді було не дуже. Але вона потрапила мені прямо у око. Було боляче. Дуже. Часом мені здавалось що через це в мене одне око бачить все у більш жовтих тонах, але з часом я дізнався з інтернету, що це властиво багатьом людям.

В цьому ж місті років у 10-12, мабуть, я набрав у пластикову пляшку газу з запальнички і…підпалив його. Як результат – був опік пальця, але відносно несерйозний бо зараз його і не видно.

На лівій руці є маленький шрам – і я точно пам’ятаю, що він від арбуза. Точніше від ножа який зіскочив. Так само як на іншій руці є шрам звідси ж, котрий був отриманий старим ножем, який різали кропиву курам. Вже не пам’ятаю, як саме я отримав той шрам.

На брові в мене є шрам від удару о двері. Це вже з військових часів, коли я в темряві втрапив лбом у дерев’яні двері.

Один з самих дурних шрамів, точніше не шрамів, а майже відрізану частинку себе, я отримав коли ремонтував велосипед. Я крутнув колесо, намагався зупинити дискове гальмо рукою, і мій великий палець потрапив між гальмом і диском. Кінчик пальця майже відрізало. Але, дякувати Павлу, ми доїхали до лікарні, там рану обробили і все обійшлося. Я не зовсім відчуваю цей кінчик, але палець виглядає як звичайний. Саме він став причиною для цього допису.

Протягом життя ми втрачаємо свої “ідеальні частини”. Ми стаємо зруйнованими. Не такими як інші чи як нас створила природа. В мене виникає сум, що певні частини мене вже не будуть такими, якими б мали бути. Але я не можу з цим нічого зробити, тож чи варто сумувати через це? Я поки що ще шукаю відповіді на питання, що сильніше відрізає від нас частини – залізо, чи негативний досвід, отриманий від певних людей? Схиляюсь більше до другого.

В мене безліч неідеальних частин, з якими я навчився жити. Я змирився з тим якими вони є. Колись я думав, що якби втратив хоч частинку себе – то було б краще померти, ніж лишитись з каліцтвом. Але якщо так мислити – треба було стрибати з того моста у 17 років, бо перше своє серйозне каліцтво я отримав саме тоді.

В світі є багато людей гарніших за мене чи вас. Ідеальніших за нас. Та що з того? В широкому сенсі? Це не робить їх важливішими за нас. Гарнішими (в більш широкому сенсі) за нас. Кращими чи ще якимись. Просто в кожного свій шлях, так само як кожен народився за певних умов, в певному місці, і в певній сім’ї. Це не страшно що ти можеш бути не багатим, чи мати якісь вади – головне не робити ці недоліки сенсом свого життя. Не фокусуватись на них і не надавати більше значення. Моя камера потерта, але вона все ще робить чудові знімки. Я теж потертий, і роблю, часом, чудові речі. Це ніяк не залежить від фізичного стану.

Зміни

Непомітно для самого себе, я став надто обережним. Вже не роблю раптових придбань чи дарунків. Все зважено. Виміряно. Я не купую речі бо “просто подобається”, а дійсно зважую, чи можу я дозволити собі за плату для роутера віддати, наприклад, 25 доларів. Чи це забагато. Саму плату роутера з ціною у 2600 грн я планую брати у розстрочку, з розумінням що зараз, ця смішна раніше сума, мені стає не по кишені. Нехай до весни. Нехай до часу, коли ми зможемо знову працювати на повну міць, але поки що ні.

Смішно, але в мене навіть став розділений бюджет по заробітку. Що я витрачаю на дорогі товари і що на більш дешеві, хоч і ті, що принесуть більше заробітку. Мені доводиться вивіряти кожну копійку, щоб сходилось одне з іншим. Я планую проопалювати будинок взимку хоч пару місяців дровами, щоб зекономити тих 7000 грн на газ (хоча на дрова пішли, майже, ті ж самі 7000 грн). І ця економія вона багато в чому.

Днями здивувався, скільки в мішку сміття було пляшок від алкоголю. Зрозуміло, що то не “за місяць” чи, навіть рік, але ж факт фактом. Ти дивишся і розумієш, скільки грошей йде, в тому числі, на таку дурницю. Але коли ти не палиш (привіт 100 грн на пачку в день/два), 1-2 рази на тиждень щось випити не страшно. Чи страшно?..міх герх з мене сміється під час цих роздумів, бо ж…бо.

Навіть у площині творчості зараз смішний момент – кожен раз коли я йду митись, я голю окрему частину. Сподіваючись, що настане день, і “добивши все інше я піду себе знову знімати”. Я хочу цього. Робити темні речі, висвітлюючи їх у світлинах. Гарно звучить, чи не так?..

Знову третя. Час спати…

На майбутнє

Відпустити минуле, навчитись не чіплятись за людей і спогади, які наче цепи тягнуть тебе назад, приковуючи наче до фундамента. Перестати думати про чужі проблеми, як про свої власні. Не намагатись зробити життя всіх краще, в тому числі тих, хто тобі не близький душевно. Не намагатись приймати участь у всьому, куди тільки можна “влізти”. Не сумувати за речами, які ти більше ніколи не зможеш зробити і місцях, які ніколи більше не зможеш відвідати.

Не думати про те, що могло бути якось інакше або краще в тому чи іншому місці. Йти до цілі, не дивлячись на те, наскільки вона буде важкодосяжна. Не зупинятись у пошуку місця, яке стане тобі домом до останнього дня. Місця, в яке тобі завжди буде хотіти вертатись.

Знайти справу, якою будеш займатись і отримувати з цього дохід. Робити тільки так як хочеш і вважаєш за потрібне. Жити і виглядати, не озираючись на минуле життя. Зробити все, чого боявся і що раніше тобі здавалося дивним і неправильним. Вірити в себе і в те, що кожен наступний рік буде краще за минулий.

Я не пам’ятаю, коли саме я це писав. Чи коли я втратив надію на те, що повернусь звідти, де служив. Чи після спроби самогубства. Чи в інший момент. Але я писав їх, щоб дати собі пораду як далі жити. Яких правил дотримуватись. Яким шляхом йти. Цікаво, що останній абзац збувся перш за все. Інше, думаю, теж буде…

Маленькі роботи

Я ніколи не сприймав дописи у блог як щось велике. Навпаки. Коли ти починаєш вести новий блог (а я ще пам’ятаю, як це відбувалось з OFU, більше 10 років тому), ти думаєш “окей. Це допис. Але він лише один. Кому буде цікавий один допис? Їх має бути багато! Лише тоді кожен знайде щось своє! І буде повертатись до тебе”. Але зараз я замислився над тим, що кожен такий допис це велика робота. Це велике досягнення. Це те, що вже є і буде в цьому світі, і з часом люди будуть повертатись до нього. Якщо він корисний. І так відбувається зі старим блогом, де в мене читають статті котрі були написані кілька років тому, а стали актуальні саме зараз, під час відключення світла.

Кожна стаття це велика робота. Навіть якщо вона наспіх написана – головне сенс, який ти в неї вкладаєш. А успішно написана стаття може зробити твій блог відомим як якась відома пісня, котра відгукнулась в серцях багатьох. Тож не варто недооцінювати кожен окремий допис.

Пахло смертю…

Люди навколо відчувають смерть. Люди дзвонять мені, і кажуть про смерть. Люди говорять зі мною і кажуть про смерть. Мій погляд став більш похмурий, а реальність ставала такою, що я б давав відсотків 75 що ми не виживемо, якщо кудись не поїдемо, і 25 що дотягнемо в тому стані як є до кінця війни. Бо обстріли стали частіші і точніші, ніж в часи…коли їх не було? Саме так. Будь-який снаряд, дрон, бомба – знесе будинок і, вірогідніше, нас разом з ним. Це факт. Сухий, але факт.  Замислився, що треба проплатити хостинг хоча б на рік, щоб людина не дарма відправила мені ту гру за посилання на сайт, бо ж…реальність темнішала.

Коли я надягаю якесь плаття чи перуку – я задумуюсь, що якщо зараз прилетить – саме в такому вигляді мене знайдуть. Мені пофіг. Як і їм буде. Просто факт. Цікаво читати блог, коли  кожен допис може бути останнім? Чи він сприймається живішим в такому випадку?