Ненавиджу

Цікаво, що один з останніх, якщо не останній, допис за рік, буде про хейт.

Зловив себе на думці, що я ненавиджу той факт, коли дивлюсь на певних людей, які або влаштували собі концерт (мається на увазі свій), або ще щось. І ти розумієш, що вони змогли це зробити через те, що в них є якісь знайомі чи друзі, які їм допомогли це зробити. Легше кажучи що в них є це “плече”, котрого в тебе в житті ніколи не було.

Кажуть, що у відносинах хтось любить, а хтось дозволяє себе любити – і іноді складається відчуття, що з допомогою комусь все працює так само. Є ті хто допомагають комусь, і це ти, а є ті, котрім лиш необхідна твоя допомога. Вони просто не створені щоб допомогти тобі самому, нехай і в якійсь дрібниці. Просто тому що не створені.

Якщо подивитись в це ширше. З того куту, що все в житті базується на любові – нехай вона буде “сліпим фанатизмом”, з цього виходить, що якщо людина тебе не кохає – вона не захоче тобі чимось допомогти. Бо коли любиш когось – ти намагаєшся все для нього зробити. І виходить, що тебе не любить ніхто.

Щоразу ловлю себе на думці, що наші взаємовідносини (сімейні) саме на тому базуються. Що в більшості своїй, ти можеш покладатися лише на себе. Є епізодичні люди, які щиро щось тобі пробують допомогти, але в загальному сенсі все так не працює. З відчуттям, що ти просто не народився з якоюсь золотою ложкою в дупі.

Саме в тому полягає моя прив’язаність до людей типу Касі, котра якось позитивно відреагувала на те що я створював – і все. Тобі здається що хоч хтось оцінив те, що знецінено іншими. І ти починаєш чіплятись за таких людей. Робити з них ікону.

Відчувається якась безвихідь, коли ти розумієш що це все немає рішення. Просто бо у кожного в житті свій шлях. І якщо ти дійсно не можеш когось чимось зачепити, що йому буде подобатись – твій шлях це шлях одинака.

Сумно це..