Категорія: Життя

Досвід

Прийшов до думки, що мені не стільки не вистачає спілкування, скільки обміну творчим досвідом. Коли людина ділиться своїми думками по творчості, ти ділишся своїми – і у вас щось визріває з того. Тобто різноманіття на тему ідей і їх реалізації.

Спілкування як таке мені зараз не цікаве і не потрібне, бо воно тільки віднімає час, якого в мене і так небагато. Певним сенсом сумно саме те, що я сам хотів більше спілкування “про творчість”, і менше про особисте, але особисте лізло зі всіх сторін і маємо що маємо.

“What if I wanted to break?
Laugh it all off in your face
What would you do? (Woah)
What if I fell to the floor?
Couldn’t take this anymore
What would you do, do, do?”(С)30STM

Є думка, що зараз я намалюю собі картинку в голові і реалізую її у роботі, котра в мене асоціюється з цією піснею. Точніше кавером на неї…

Хлопчик Руся, 35 рочків…

Побігали з сусідніми малими у квача. Смішно, що вони не сприймають мене за дорослого. Сумно, що люди віку їх батьків частіше платять за фітнес і ходять на тренування, замість того щоб отак от, безкоштовно, побігати зі своїми дітьми, а гроші замість зали витратити на спортивне знаряддя типу фрісбі чи ракеток для бадмінтону.

Хтось вважає мінусом той факт, що у нас немає дітей. Я вважаю плюсом, бо відсутня певна “ширма”, котра не дає тобі розуміти дітей і цікавитись тим, що у них зараз популярне. Бо це створює певну прірву між поколіннями, коли старше завжди сприймає своїх же дітей і їх інтереси або смішними, або дурними. Є виключення, але, здебільшого, всі дорослі дуже “дорослі”.

Якось такось

Давно не писав у Нотс. Точніше з Тредсом перестав сюдись писати. Тож вирішив налаштувати кросс-постінг.

Зрозумів, що заїбся. Бо бісить коли твій нервовий стан впливає на фізичний, і ти розумієш що плече ниє то не через плече – то через нерви. І заспокійливих вже не хочеться, і якось інакше воно не працює в нашому світі. Та й…чи мало б?..бо все у світі поєднано, а в нашому організмі то й зовсім. Взагалі, чому б не уявити, що кожна людина і є свій світ зі своєю еко-системою? Тобто така-собі планета. І на кожній свої правила існування.

Зовсім інакше сприймаєш термін “довкілля”, коли ти сам і є це саме “довкілля”, за яким не завжди дивишся як слід.

Мене бісить, що інші планети псують мікро-клімат на моїй…

Виступ

Дивно виступати з якимись пропозиціями чи думками перед певною кількістю людей. Особливо коли цих людей виявилось більше ніж очікувалось спочатку. Втім, думки донесені, почуті – далі най…складніше? Ні. В моєму розумінні простіше. Бо є чіткий план і послідовність. Я вже знаю, чим саме буду займатись на наступному тижні, як буде сформульована думка в одному місці, як в іншому. Яку ціль ми переслідуємо і яким буде кінцевий результат.

Взагалі, психологія річ всебічна. І вона працює всюди однаково. Мова не про якісь надтаємничі речі. Просто будь диваком. В моєму випадку це як “будь собою”. Далі два варіанти. Чи тебе через це почують – чи проігнорують. Як на службі у всіх було враження, що в мене був якийсь “надважкий план”, котрий я послідовно втілював через свій ноутбук (насправді, я тоді писав дописи у Нотс. Це була моя психологічна підтримка), так само може скластись враження, що я щось роблю для того, щоб отримати якийсь результат, хоча насправді так не думаю і бачу світ зовсім інакше. Але відкрию секрет – думаю. І бачу світ саме так. В мене немає дітей, але це не заважає мені розуміти їх потреби і бажання, часом, більше, ніж їх батьки. Бо батьки виросли. Батьки стали батьками. А я лишився собою.

Була от, наприклад, ідея, щоб у місті був салон з пірсингу і татуювань. Я не став озвучувати цю ідею, бо майже вся молодь на той момент розбіглась, а від батьків я б, скоріш за все, почув осуд. Але я знаю майстра пірсингу, котра сама казала, що “якби була можливість – вода б відкрила салон в нашому Новгороді”. Майстра з Шостки. Робити пірсинг чи татуювання – це вибір кожного. Але такий вибір має бути. Можливість має бути. Для розуміння – проколоти вухо коштує 200 грн. А дорога в інше місто для цієї процедури 300 грн. От вам і економіка.

В мене дуже великий обсяг роботи. І що гірше – він всебічний. Але я знаю, як мене надихає кожен новий отриманий результат, тож думаю, що я зможу зробити так, щоб це все запрацювало.

Мене питають – наскільки ми тут затримаємось. Відповідь проста. Якщо не можеш знайти собі місце – зроби місце під себе. Зроби так, щоб тобі подобалось те, що ти бачиш навколо. Щоб діти лишались в місті і працювали віддалено. Щоб був доступ до знань, котрий не завжди доступний в більших містах. Щоб були можливості для роботи і відпочинку. Щоб на кожне свято, котре відбувається в місті – ти виходив, і насолоджувався, як навколо все виглядає…хотілося б затриматись настільки, щоб все це реалізувати.

Стрикотіння жорсткого диску навіювало минуле..

Підключив старий жорсткий диск до комп’ютеру, треба було знайти ліцензійний ключ одного плагіну. Натрапив на старі архіви – музику, що тоді слухав, кілька світлин…чому ми чіпляємось за старе?..

Чим далі тим більше ти нагадуєш той мемчик, коли “хлопчику Колі 30 рочків, а він так і не вирішив ким буде коли виросте”. Мабуть питання навіть не в тому ким буде, а скоріше ким не хоче бути, дивлячись на інших, кому “за 30-ть”.

Коли дивишся вакансії – в тебе постійне відчуття, що “це не для тебе робота, це не про тебе”. Бо розумієш що то буде за робота по 10-12 годин на добу. З іншого боку…а чого ти досяг? Ти ж просрав всю можливість у щось вкластись, щоб бути вище і краще того, що тобі зараз можуть запропонувати. В тебе немає жирної лапи в сраці, котра тебе витягне кудись, тож…на що ти сподівався?..

В такі моменти здається, що ти просто лишишся там де є і продовжиш займатись тим самим, чим і раніше. Бо тоді в тебе, хоча б, буде вільний час. В іншому…

Я б хотів займатись тим напрямком що зараз – ремонтуванням техніки, але всюди потрібні тільки пакувальники, складальники, і інші робітники складів. Що сумно. Але як є. Плюси? Ти можеш отримувати 2000-2500 євро не замислюючись над якимись там курсами і вивченням мов. Але наскільки тебе вистачить на такій роботі, коли ти не бачиш життя і в цілому? Когось на довго. Мене?..я б не хотів закинути блог, фотографію, і просто працювати за гроші. Бо нащо таке треба?..але і інакших варіантів зараз не багато. Тож будемо думати…

Комусь випадає можливість поїхати кудись і його влаштують, а хтось…хтось має сам шукати своє місце..

Звуки душі

Чи всі люди бачать чи чують щось однаково? Свого часу я розмірковував над тим, що є люди, котрі можуть не подобатись комусь, але я знаходжу в них щось симпатичне. І вважав, що це бачу лише я і ніхто інший. З часом прийшло розуміння, що моє сприйняття є таким самим середньостатистичним як і у інших, відповідно будь-яка людина з того ж класу населення буде сприймати якусь конкретну людину, скоріш за все, так само як і я. Інша справа музика.

Коли я сьогодні їхав і слухав пісню, замислився, що я не знаю, як її може сприймати хтось інший? Бо ж для нього вона буде звучати зовсім інакше і зовсім по іншому. Він не вбачатиме тих самих сенсів що і я, когось воно і зовсім буде дратувати. І те що нам подобається з музики може комусь дуже не подобатись. Багато людей над цим не замислюються, але ж…ми не з тих, чи не так? 🙂

З цим всім прийшов до думки, що створив для себе світ, в якому ті чи інші речі пов’язані між собою, через що я цілком можу набирати дописи типу цього, слухаючи свій плейлист, і не можу зібрати думки, якщо на фоні звучить якесь відео з Ютуба або щось інше. Бо ця музика є частиною мене і вона є “фоном душі”. Він може бути зрозумілим лиш тобі, тому щ це як твій власний будинок і чийсь чужий – “вдома” ти можеш почуватись лише у себе, і така фраза як “почувайся як вдома” втрачає всілякий сенс, бо ти не можеш десь в іншому місці почуватись як там, де ти звик.

Я думаю, що було б чудово, якби ми могли дати комусь послухати свій плейлист і він давав можливість побачити світ нашими очима. Зрозуміти наше сприйняття. Але, на жаль, це хоч і працює, втім в дуже виключних випадках. В іншому ж наша музика, думки і світ завжди лишатимуться лише нашою “домівкою”, в якій інші будуть почуватись дискомфортно.

Відповідь ні…

…справа завжди в мені?..

Насправді, то таке дивне відчуття, коли до тебе доябуються на блокпості. Одній половині лячно (бо ж в якій країні ми живемо?), іншій…по*уй? Мабуть що…бо ти знаєш помітку у своєму військовому і якою ціною вона далася тобі.

Коли ми були в Одесі, в перший же день (протягом перших двох годин, ок) до мене встиг хтось підійти в центрі і щось від мене хотіти. Він мене перепитав “чи місцевий я?” – і важко відповісти, коли з цим містом тебе об’єднує 27 прожитих років, з іншого ж боку 7 років ти живеш поза його межами.

Так само важко мені зараз сформулювати своє відношення до збройних сил як таких. Бо ж мені дзвонять у неробочий час, кажуть “нам нужна пилка. І зі знижкою для зсу”. І от однією частиною я теж був тими самими “зсу” (і, до речі, хтось пам’ятає, щоб я просив мені на щось зібрати? На бронік, там, 17к, чи на більш легку каску 8-10к). І от, коли в мене просять “знижку для зсу” після того, як ці самі “зсу” мене ледь по другому колу до себе не записали, то якось…якось відверто гидко від того всього. Від того що замість захисників з людей зробили таких собі гопників. Котрі з одного боку можуть до тебе доїбатись “с повєсточкой”, з іншого хочуть від тебе чогось, хоча в них є 20+к зарплати, а в тебе немає.

Живучи в межах країни, я не відчуваю себе її частиною. Бо я, певним сенсом, в цій країні вмер. Бо ця країна, певним сенсом, вмерла в мені…

Хочеться просто людського…

Вмерти…просто вмерти… Бо я не бачу більше життя, в мене відібрали саме дороге і цей біль не передати словами… А жити з цим нестерпним болем я більше не хочу… І про допомогу нема кого попросити, тож, виходу й немає…Чим гірше йому, тим гірше і мені, бо я знаю що ми більше не побачимось, і тому сенсу в такому житті я не бачу. Мене охоплює такий відчай, що , не дивлячись на те що в мене є свобода, я вже не живу, бо мене паралізувало, я не можу нічого… І розумію , що всі мої скарги мабуть пусті… Але ж я кожен день планую як померти, вимірюю всі варіанти які мені доступні… Сьогодні стала вже різати руку, добре що хоча б вчасно зупинилась… Ніколи не думала, що моєю мрією може бути смерть разом з коханою людиною. Але в мене відняли і це…

Нестабільність

Зловив себе на певній нестабільності, котра пов’язана з моєю майбутньою (без 5 хвилин минулою?) службою. І цікаво тут навіть не те, як далі будуть розвиватись події. Це, якраз таки. Більш ніж зрозуміло. Цікавий сам факт виникнення подібного “маршруту”, відносно якого ти б навіть подумати не зміг, втім..

Як я і казав, якщо мені згодні платити 20к і тримати у штаті заради чистої підлоги – ок, але нащо?.. – і, мабуть, тим самим питання задався не тільки я. Я цілком можу проаналізувати і відслідкувати послідовність міркувань людей, котрі вирішили, що може мені не зовсім і місце серед них. Тож…питання виключно технічне? Мабуть..

Як би там не було, зараз я більше готовий до того, що буду отримувати зарплатню і “якось служити”, ніж вірю у звільнення. Бо воно зараз переплутали би усі карти. Хоча, відверто, я б був не проти, бо пам’ятаю, скільки питань лишалось по будинку по підготовці до зими. Тож…час покаже. або гроші отримуватиму, або мені дадуть час. І спокій. Черне слово, якщо так, то перший тиждень буду перевіряти смак пива і вина, щоб якось відійти від цього самого жорстокого і нещадного “українського рейву” під назвою “какбилізація”. Бо мобілізацією тут і не пахне тоді, якщо в мене забрали час, а за фактом виявилось що я, все ж таки, непридатний до служби..