зовсім не кращі за російськомовних. За ці п’ять років я бачив надто вже багато україномовних уєбанів, щоб казати, що мова щось вирішує.
Горіть в пеклі уйобки, не дивлячись на те, якою мовою ви говорите чи до якої релігії себе відносите. Щоб вас біси вертіли на хуях після того як ваша машинка зіслизне з дороги у прірву, чи ж зустрічна фура встигне зробити свою справу. Горіть і смажтесь в ньому, бо якщо хоч один такий попаде в мої руки – буде горіти зі своєю сраною тарабашкою чи в ній не залежно від того, якої країни в нього прописка. Просто тому що певного сброду не має бути в цьому світі. В моєму світі.
В своєму житті я багато разів боявся. І це не про страх що грошей на щось не вистачить чи типу того, а боявся щось сказати чи ще щось, щоб не вплутатись у бійку. Загалом, я жодного разу не дрався у житті, хоча один раз таки отримав у око, через що в мене частково зламане перенісся. Загалом, мій принцип у житті – не заважай іншим і вони не мають права заважати тобі. Тому мені навіть не подобається, що наші коти можуть десь до сусідів у туалет піти, хоча їм важко щось пояснити. І от сталося так, в один день, що мені набридло боятися. Мені набридло вважати себе другим сортом, об який хтось має право витирати свої ноги. Тому, в певному сенсі, я просто чекаю того виродка, котрий до мене причепиться, як цей сьогодні, щоб щось йому зробити. Я хочу щоб такий уєбан знав, що не треба відкривати свого мішка з лайном у бік будь кого іншого, бо ти ніколи не знаєш, хто тобі зустрінеться. От і я не можу знати, хто зустрінеться мені. Чи міг я зробити щось на пустирному місці без людей? Не думаю. Чи міг я щось зробити, коли я на ровері, а навколо сніг і ожеледь? Ні. Але до останнього дня буду сумувати, що не зміг наздогнати того виродка і побачити, звідки він. Як і те, що у цього шматка лайна був засраний номер і не можна було побачити його, щоб якось знайти машину. Тож…як є.
Тут був один місцевий шматок лайна, котрий вирішив що прикольно щось оранути, коли повз тебе проїжджає велосипедист. Він працював на укладці плитки. Тобто явно від мерії. От на другий раз мені хотілось їхати і щоб воно щось спиздануло мені у слід…щоб я записав це і звернувся до мерії, з питанням де вони таких набирають на роботу. Втім…мерія тут теж, суцільне бидло, то ж чи варто дивуватись що одне бидло найняло інше?
Якщо так подумати, то кількість йєбанів на західній Україні, і загалом тут у Дубно, така, що, мабуть, якби я жив в Одесі, то…їх менше б мені зустрілось. Бо за ці п’ять років їх зустрілось більше, ніж за всі 27 років у Одесі. Все відносно у нашому світі.
Мало хто знає історію цього ножа
Я знайшов його, коли наводив порядки у будинку. Його історії вже близько 15-16 років. І сталася вона, коли я вчився у технікумі. Один не дуже розумний болгарин (ми його так і звали – Болгар) якось вирішив пошуткувати з мого довгого волосся…типу я “на авєчку похожий”. Мені це не сподобалось і тоді я дістав ніж. Я нічого ним не зробив. Просто попросив повторити і, наскільки пам’ятаю, він не дуже хотів це робити. Потім наш “матьорий полузєк-адіночка-сірота” дорікнув мені ще якось, у дусі “дастал нож – должен біть”. Але срати мені було на його слова і думки. Сиротське бидло, котре, мабуть, вже десь знаркоманилось. Закінчилась ця історія тим, що викликали батьків, а точніше мати. Все таке…ай-яй-яй…чим відрізнялась та історія в моєму житті? Загалом, нічим. Це був ще один раз, коли ніхто у світі не став на мій бік. Я завжди був маленькою людиною, маленької статури і маленької ваги. І я впевнений, що саме тому кожен другий вважав, що може витирати об мене свої ноги. Бо що я можу зробити? Що хтось може зробити, щоб цього зі мною не відбувалось? Ніхто. Нічого. Ніколи.
Часом у новинах виникають історії про “був спокійною нормальною людиною, ніколи б і не подумали що міг таке зробити”. Колись, мабуть, я стану героєм такої новини. Я не проти. Бо якщо ти замалий для цього світу, в тебе є право хоч раз в житті довести комусь, що не варто тебе зневажати. А мститися можна багатьма методами. Якось тут один козел вирішив, що буде вчити мене як мені бути з моїм городом. І де його межа (хоча вона була не там де йому хотілось). І все таке інше. І от тоді я сидів і пів вечора робив ключки з паркана сіткою. Багато. Дуже багато колючок. Дорога у нас не проїздна і не має такою бути, але нею їздять часом і покидьки. Мені хотілось просто взяти і по всій дорозі ті колючки порозсипати. Чи здогадався б хтось, що то зробив я? Навряд. Чи спалив би я машину цьому покидьку? Навряд. Але я людина мережі. І я знаю, як можна різними методами зіпсувати комусь життя.
Продублюю – я не можу згадати людину, котру я б зачепив, і котра мені нічого не зробила перед тим. Я ніколи не зроблю зла тому, хто його не зробив мені. Але якщо хтось вирішить, що він має більше прав у цьому світі ніж я – може, мій нікнейм не така вже й умовність…
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.