Ця історія відбулась з хлопцем на ім’я Джо.
Одного разу Джо повернувся в рідне містечко, де провів своє дитинство. У пам’яті спливли спогади часів, коли вони з дівчинкою на ім’я Хлої вели безтурботне життя. В дитинстві вони часто полюбляли грати у схованки, іноді ховаючись у старенькому, покинутому сараї. Будинок людей, які володіли цим сараєм, був давно закинутим, тож за цей довгий час тут нічого не змінилось. Зв’язок між Джо і Хлої пропав, коли йому потрібно було поїхати на навчання в інше місто. А потім Хлої кудись зникла, і Джо хотів, хоча б на хвилинку, згадати ті часи, коли вони були разом. І ось, перед очами Джо були ті самі двері старенького сараю…
День був похмурим, в сараї було досить темно. Біля входу Джо побачив старенький підсвічник, і, о щастя! В ньому була свічка…
У напів-темряві Джо побачив щось дивне, що лежало неподалік у старому сіні.
Запаливши свічу, обриси предмету ставали більш чіткі.
Джо згадав, що в дитинстві Хлої вела щоденник. Вона йому ще дала дивну назву…щось типу “Дерево дикобраза”. Мабуть ця дивна назва була відображенням того, що вона бачила на обкладинці. Втім..
…так, це був той самий щоденник. Джо потайки кохав Хлої, але зрозумів це лише тоді, коли вони вже були далеко один від одного. Йому стало цікаво, чи відчувала дівчина до нього щось схоже з тим, що було в його серці. Можливо…можливо відповідь була тут, прямо в його руках?..
І він відкрив книгу…
На хвилинку йому стало лячно. На нього дивились очі! Ті самі, очі з дитинства, які він запам’ятав. Ті чорні очі, в які він був закоханий до нестями…
Його очі опустились трішки нижче…і він побачив…о боже! Серце! Хоча серце і було зроблено з дерева, але в ньому відчувалась якась таємна сила. Щось, що викликало у вухах звук стуку. Наче воно…живе?..
Чим більше Джо вдивлявся в ці очі, тим більше йому здавалось, що на нього теж щось дивиться. Аж раптом…
На сторінках почала з’являтись кров! Справжнісінька кров! Джо не вірив своїм очам…йому здавалось, що він починає сходити з глузду. Що це якийсь дурний сон…
З кожною секундою крапель ставало все більше…
…і більше…
…і більше. Часом здавалось, що кров текла з самого серця. Аж раптом…звук биття серця у вухах Джона кудись зник, а натомість він став чути голос. Такий…знайомий…такий…страшний.
– Любий, ти…запізнився…
І з цими словами щоденник в руках Джона раптом спалахнув вогнем!
Від несподіванки Джон не знав що робити. А тим часом голос продовжував розмовляти з ним…
– Я чекала тебе…я чекала тебе все своє життя.
-…ми мали бути разом. Але ти зник. Ти залишив мене саму і більше ніколи не повертався до мене…
-…моє серце горіло любов’ю до тебе. І саме це давало мені сил…
-…настав день, і моє серце зупинилось, так і не дочекавшись, поки твоє буде битись з моїм поруч. Прощавай, Джо.
Навіки твоя, Хлої…
=================================
Ця історія виникла завдяки користувачеві naked-in-the-rain92. Я попросив її назвати пісню, за якою я б створив свою творчу роботу. Так би мовити, моє відображення тексту. Вона назвала пісню Blackest Eyes гурту Porcupine Tree. Ця картина та ця історія, написані мною, – це моє бачення тексту пісні. Це не має нічого спільного з тим, що міг би передати сам автор композиції, тому просто вважайте це вільною творчістю з посиланням на гурт.
Моя попередня робота також є посиланням на цей гурт.
Точніше, на назву та обкладинку, яку я знайшов в інтернеті, створену мною з моїх фотографій, надрукованих на термопринтері.
Відкрийте більше з Notes 2.0
Підпишіться, щоб отримувати найсвіжіші записи на вашу електронну пошту.