Оригінал

Чомусь почувши оригінал, згадався саме він…

“Восени так солодко чіплятись за минуле.
Раз прийшли у груди ті, кого нема вже. З ними
те, чого не буде: сіли, побалакали, поплакали.
Тоді між хмарами у небі ще були сині плями. Так буває восени.
Іноді так солодко бити по собі минулим.
Так, щоб без тями (мамо-мамо-мамо).
Знаєш, хтось у голові моїй ріже дірку. Звідти пустить кіноплівку –
чорно-білим по живому: на, пригадуй, як буває восени
В тумані вчора бачив вранці сірі башти
Знаєш, з них очима вікна. Іноді зненацька страшно
Ніби шось важливе дуже вчора я програв в азарті
Їду ось тепер в плацкарті туди, де буду довго…

Тепер я знаю, як буває восени,
Я питав. Може чув хто, може, ні.
Тепер я знаю, як буває восени,
Я питав. Може чув хто, може, ні.”

Ще й кліп дуже атмосферний…

---

Часом сприймаєш щось простіше, часом важче. Раз від разу ловлю себе на думці, що добре будувати плани на завтра, коли в тебе те “завтра” є. Коли ж в тебе його відбирають без запиту, тобі якось сумно від того стає. Не те щоб світ рушиться, просто всі ідеї руйнуються якоюсь конкретною датою, хай і невідомою. Типу – нащо з кимось спілкуватись, або щось писати чи робити, якщо вже завтра чи післязавтра то для тебе не матиме сенсу?..

Мене лякає думка про те, скільки заспокійливих треба пити людині, щоб вона ні про що таке не думала. Та й в цілому. Ти наче живий, а наче й ні.

Весь цей час лікувався. Тим чим мав. Звісно, іноді чимось зловживав – їв те що не слід було б. Але ж…загалом-то дотримувався…навряд чи там той “Стравохід Барретта” клятий станеться за кілька місяців, хоча я так само й не знайшов, за скільки якесь таке виникає. Завтра побачимо більш точно. Тобто сьогодні..