Позначка: досвід

Чим далі ти живеш і з більшою кількістю людей стикаєшся, тим, з часом, вбачаєш в кожному більш травмовану душу. Я б розділив людину на дві частини – тіло і душу. Кожна з них старіє по своєму. Не завжди одночасно, як не завжди ми починаємо вважати якісь речі дурницями, коли наступає певний вік. Дорослішання, взагалі, розділяє людину на ще більше частин – фізичне дорослішання, статеве дорослішання, дорослішання з точки зору розвитку мозку, “життєве дорослішання” (коли не стає близької людини чи родича). Але ми зараз не про нього.

Стереотип взаємовідносин між двома людьми створений на тому, що люди вибирають партнерів, засновуючись (в більшості) на зовнішності. Будують плани того, “як вони будуть жити з цією людиною” у площині соціуму. Тобто, як цей самий соціум сприйме людину. Є ж вислів “вітають по обкладинці” – як приклад Дар’я, котра часто саме так бере книги. В мене був ще такий вислів, що можна закохуватись не в людини, а в її “мозок”. Тобто, в її світогляд. Але це знову не про те (що ж ви мене постійно збиваєте, га?..).

Так от. “По обкладинці” добре вибирати людину в 15-16-20 років. Обмежимо віком “до 30”. Це не про “та кому потрібні —– після тридцяти”. Тридцять це вік, за який з нами багато чого трапляється, і ми маємо “ментальний багаж”. І є безліч людей, котрі й після 30 вибирають чи шукають “по обкладинці”, забуваючи що людина починається з її життєвого досвіду. І заводячи взаємовідносини більші ніж дружні, ми беремо відповідальність не стільки за “тіло”, як за все інше. Коли наші певні думки чи жарти можуть травмувати людину ще більше. Але про це, чомусь, мало хто думає. І даремно. Бо досвід таких взаємовідносин може закінчитись ще більшим травмуванням.

Коли мені пропонують будь-яку тварину я розділяю тварин на дві категорії – ті, в котрих ти знаєш про їх досвід, і ті, для яких родовід і досвід тобі невідомі. Тут, знову ж таки, мова не про породу. Мова про те, що ти береш на себе відповідальність за істоту, з якою є варіант, що ви не уживетесь. Тому Кузю (кота) ми підібрали свого часу, бо ж варіанти були два – або машина зіб’є, або машина розчавить. Чи хоч якийсь, але варіант для нього. Але повернемось до людей.

Я спілкуюсь з різними людьми, дивлюсь своїми очима на їх “внутрішній світ”, і мені лячно, наче я дивлюсь в темряву. Є багато речей, котрі мені не відомі про ту чи іншу людину. Того, що мені ніколи ніхто не розповість. Але навіть виходячи з того, що ти бачиш в кожній людині – хочеться просто обняти, заспокоїти. Не вірячи в те саме, сказати що “все буде добре”. І мені не подобається цей “розклад”. Я не хочу казати те, у що не вірю, не роблячи нічого для того, щоб було інакше. Дехто каже, що “безвихідних ситуацій не буває”. І чим далі, тим менше я вірю в цю думку.