Позначка: люди

UL

Відкрив для себе термін “безумовне кохання”. Мені хотілось донести думку, яка крутиться в моїй голові, але є те що є всередині тебе, але немає у словах. І цей самий термін хоч трішки його відсвічує. Що якщо прибрати бажання володіти людиною? Себто термін сам по собі може бути про різні види володіння. Як от машину ми можемо взяти в аренду, чи ж придбати і володіти власно, або ж позичити в когось. Це все одно володіння машиною, як не крути. Але що є “володіння людиною”? От Сашка сказала сьогодні “цікаво було б, як відреагувала б подруга, якби її чоловіку якась дівчина прислала оголений знімок (хоч і не свій)” на те, що я отримав цей самий знімок. І це є один бік безумовного кохання, котре базується на довірі.

Від зворотного, як би важко не було, але ти завжди маєш розуміти, що буде корисніше для іншої людини. Що буде краще для неї. І виходити з її бажання. І я можу скільки завгодно до когось прив’язуватись, але в той же час бажати, щоб людина знайшла своє щастя з кимось. В тебе виникає розуміння, що в цьому випадку у вас не буде спілкування і, можливо, на тебе не лишатиметься часу. Але саме в цьому є ця сама “безумовність”. Тобто коли ти кохаєш людину не для того, щоб вступити у шлюб, “переспати з нею” чи ще щось. Тобі хоться щоб певна сутність була в найбільш комфортних умовах. В той же час, не бажаючи щось отримати назад.

Це досить важкий шлях, бо тобі треба одночасно поважати і цінити чиїсь потреби, не забувати про свої потреби, і балансувати в цьому всесвіті між-між.

Світ диктує нам правила, що ми завжди маємо чимось володіти. Що все має ціну і кожна річ чи людина або наша або чиясь. Без всяких “але-але”. Бо без цих правил не буде маркетингу. Не буде змагання. Це як вона пише, що “спілкувались-спілкувались, поки бачили старі фото. Показуєшся яким є – спілкування зникає”. Бо людям треба образ. Людям треба те, що вони собі намалювали. Їм не треба людина з її потребами і проблемами. Їм треба картинка. “Єбабєльна”, якщо вам так буде завгодно. Інакше їм не цікаво.

Світ всебічно складається з маркетингу, і мене це бісить…

..Поки ти ще спиш, поки ти ще я…

..проблема роботи вночі полягала в тому, що іноді я просто запускаю якусь пісню, кручу її по колу, тихенько наспівуючи собі під ніс…і так може пройти година чи дві… Продовжувати читання ..Поки ти ще спиш, поки ти ще я…

А в наших втомлених очах відбивається світанку сонце..

Нехай мої холодні руки зігрівають твоє лице
А ми сумні і п’ять хвилин, як незнайомці
Та мої руки досі на твоїй щоці, на твоїй щоці…

Продовжувати читання А в наших втомлених очах відбивається світанку сонце..

Ретро (Contra)

Я хотів би коротко написати «хто знає, той знає», але, мабуть, поясню. У моєму дитинстві була консоль, здебільшого відома як Денді. На ній є гра «Contra». Якщо на титульному екрані ввести «вгору вгору, вниз вниз, назад вперед, назад вперед, B A, Start», то в грі з’явиться тридцять життів. Це також відоме як “код Конамі”.

Я носив в голові цей проект кілька днів, але все не знаходив часу (чи можливості, через обстріли) для того, щоб розмалювати нігті. Що цікавіше – вчора відбувся сильний обстріл, який знищив місцевий відділ поліції. Тож…мабуть, ця робота знайшла інший, більш глибший сенс – зараз, нам всім необхідні ці самі “додаткові тридцять життів”. Не важливо, врятованих, або не втрачених.

Нещодавно, одна людина сказала мені, що хоче менше думати про війну. Мати менше “війни” в своєму житті. Фактично, на тому наші шляхи і розійшлись. Бо я не хочу мовчати про те, що мене оточує. Я хочу вносити в це свої сенси, але якщо для неї війни немає – ок. Бо я в ній живу. Тож, фактично, для неї немає мене.

Пташка

Наші взаємовідносини з людьми нагадують спробу розпалити вогонь розпалювачем. Воно наче горить, наче ти бачиш полум’я. Але, зрештою воно не жовте, а синє. І якось швидко згасає. Це я навіть не про взаємовідносини чи спілкування, скоріш про спробу замінити одну людину на іншу. І тобто варіанти два – або те, що було окрім паперу, загориться швидше ніж видихнеться спирт (смішно, прям як у житті і взаємовідносинах з людьми), і вогонь буде горіти – або в тебе лишиться куча недопалків, з якими ти не будеш знати що робити.

Мій вогонь всередині ще погорить, точніше не так – я ще повигоряю зсередини, бо є те що тліє. Я буду заходити і оновлювати сторінку, сподіваючись щось побачити – але вже знаю що марно. І марно не тому що, марно, тому що я зрозумів увесь секрет. І полягав він в тому, що, мабуть, вся фішка була саме в ідеї якось вивести мене з себе, спровокувати. Щоб я зробив те що мав зробити, але те що не зробив. Бо часом людям потрібна оця ось провокація, щоб лишатись білими і пухнастими. Щоб не вони щось руйнували. Щоб потім була можливість сказати, що “не ти, а тебе”. Чудова відмазка для когось, хоч я і звик вивішувати все своє лайно як білизну, і не завуальовувати певні моменти, за які б мені мало бути соромно.

Кохання вигорить наче спирт,
Зрештою, не лишаючи ніхуя
Пташка в небо не полетить,
Корабель не випливе за буя.

Досвід

Прийшов до думки, що мені не стільки не вистачає спілкування, скільки обміну творчим досвідом. Коли людина ділиться своїми думками по творчості, ти ділишся своїми – і у вас щось визріває з того. Тобто різноманіття на тему ідей і їх реалізації.

Спілкування як таке мені зараз не цікаве і не потрібне, бо воно тільки віднімає час, якого в мене і так небагато. Певним сенсом сумно саме те, що я сам хотів більше спілкування “про творчість”, і менше про особисте, але особисте лізло зі всіх сторін і маємо що маємо.

“What if I wanted to break?
Laugh it all off in your face
What would you do? (Woah)
What if I fell to the floor?
Couldn’t take this anymore
What would you do, do, do?”(С)30STM

Є думка, що зараз я намалюю собі картинку в голові і реалізую її у роботі, котра в мене асоціюється з цією піснею. Точніше кавером на неї…

Десь поруч…

Вночі був приліт по Одесі, точніше по багатоповерхівці, де в той час був мій брат. Добре що не постраждав. Але часом те, все “темне”, десь дуже поряд. Не зі мною, звісно, бо я і так під кордоном живу, через нас все тільки летить. Але ж…

Буває думаю, що буде з ресурсами, які вів, коли мене не стане. Типу хоп! І тиша. Це викликає певний сум. Що воно помре зі мною. Коли не стає людини не стає цілого всесвіту, який існував завдяки їй. У брата стільки проектів, три дитини, і взагалі. Що страшно уявляти, як би цього всього разом могло не стати.

Мені не страшно померти. І це те, з чим я живу і житиму до останнього дня. Але мені страшно втрачати когось в тому сенсі, що я всі свої “втрати” звик контролювати, і зазвичай це називається “перестав спілкуватись”. А такі втрати. Вони більш страшні…тому і не уявляю, що б відчувалось, якби таки щось трапилось…

Часом життя це фільм, який ти не хочеш дивитись, бо знаєш, чим закінчиться його сюжет.